Галя почула - звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила - серце їй правду казало,- що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя - не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася у своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала - без того гарячого по-шибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір'ю - та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на її сльози…
А тим часом Чіпка робився усе сумніший, зліший, нетерпеливіший… _ Ти б. Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б, хоч трохи розігнав свою тугу,- раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.
Вона захотіла увійти в те товариство тихим янго-лом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п'яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, у горілці; п'яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумлива, як самий хміль… їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тії волі не звоюєш слабою жіночою рукою!..
Галя побачила, що ускочила з Чіпкою, як риба у невід - і… заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, у першу дірку - і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався у неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже ні чув, ні бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними - і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати… А прийде додому - і п'яними руками пригортає до п'яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…
Настали часи інші, завелись порядки другі у Чіпчи-ній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п'яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала Їх на старість - допомагала зятеві у його затіях. Оце у суботу, під неділю, або у свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва усяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки, дивиться, як її чоловік гуляє, слухає, що верзуть його товариші. А Мотря - аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…
Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та рего-пі окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя - сумує; Мотря-спльовує на печі мовчки… "Хоч би смерть швидше прийшла,- думає вона,- щоб ні чути, ні бачити такого!.."
Найбільше Лушня розказував. Як.музика тільки поведе смичком по струнах - і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,- так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно - усі за животи беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:
- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба,- та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила - зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучйий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тим боком… углядить - так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п'явка, кругом обів'є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко", і "голубочко"! "не буду… не буду!.." Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона -немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так - за цілий день і не їстимеш…
- Була колись і цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
- От хай мене хрест поб'є, коли неправда! - Та потім і каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А у пана - вишукай, а вкрадь!.." _- Бо пан з людей надрав,- уверне Чіпка…- У пава своє одбери…
_ Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір - адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…
І почне було розказувати, як його матір привели у двір, У горниці до пана, як вона усього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка - добрий молодець…"
- Пан радий - мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім - ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже-прогнали з школи… Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!" Пішла між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас,- трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір'ю; до нас частенько й старий пан забігає: матір жалує, мені гостинці носить..-. Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого - чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима.
А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню,- щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: "Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам - тільки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… "Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швид-,ко молоді повстають…" Він тоді підтюпцем до нас:
"А де мати?" - питає мене. "На вгороді",- або де там, одкажу. "Піди лиш, поклич". Та й ткне мені копієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє - та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. "Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу,- каже,- я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер - не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені во.-лі…" Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Ма-• ти дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало,-; прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чо- -го вони плачуть обоє? Оже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць - хто його знає й за віщо… Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях - нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде - мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,- насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити… І, спасибі їй, таки вивчила!