- Цить… ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря.- Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує - не животіти тоді ні тобі, ні мені…
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.
- Ходім у волость… у волость ходімо! - шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять,\ ноги трусяться… от-от упаде! - Ходімо, дочко… поки їде сплять…
- Я змерзла, бабусю… холодно…- шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
- На хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку - і вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі - то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов'язали. Піднявся крик,ґвалт.
Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом - і несамовито залилась божевільним сміхом.
Тіло в неї тряслося; очі помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки - в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молилися.
- Чула? - як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
- Що там? пожежа?..
- Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім'ю виполонив!
- О-о-о…- якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
- Уже погнали у город… в тюрму,- каже Грицько.
- А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христа.
- Не знаю… здається, дома…
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула. її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула - була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
- А що? - спитав Грицько.
- Галя…-знову перехрестилася: -повісилась…
- Отуди к лихій годині! - виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні - мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
- Чого це тато та мама сердиті? - питав стиха хлопчик.
- Не знаю…- одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком.- Ци-ть! мовчи… битимуть!..
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах реш-тантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами - аж трьома возами, Він - за одним; Христя - за другим; а син - хрещеник Галин - сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.
- Що це, брате Чіпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. у тому запитанні, у його голосі Не було ні докору, ці помсти, а вчувся тяжкий жаль - шкода пропащого брата-Чіпка скоса зиркнув, здвигнув густі брови - та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння. Плакали люди, обнімали своїх безталанних братів; подавали їм на прощання - кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми - рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі,- тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його - попрощалася…
Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
- Хай тобі бог помагає на все добре! - крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся - і одгукнув з дороги:
- Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…
- Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - напути його на все добре! - та разом з Гриць-ком і повернула до возів.
- Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…
- Такий і батько був…
- І вродився так - прости, господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачи-ли, рахували, поки не перевели розмови на урожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю узяв Грицько - догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, Що увесь заріс бур'яном, як лісом. Через рік - веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на' шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, на ній стоїть височенний хрест - оглядає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".
А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац - у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок - перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки… устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…
Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка - завидувала палацу. Аж ось - випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий - жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю - та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, - бенкетує тут п'яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…