Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.
- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід.
Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
- А-г-у-у… тю-у-у! - гукнув дід.- Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…
- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.
- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати - грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!
Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? - Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…
- Отепер, хлопці, спочинемої
І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати…
Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…
"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."
- Діду!
- А що, сину?
- Що там?
- Де?
- У небі?
- Бог…
Задумається Чіпка… Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його…
- Чи воно, діду, є там люди?
- Де?
- На небі…
- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…
- А хіба хто там був?
- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
- А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут - усе грішне та зле…
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як
Вовки голодні… І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата - он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."
- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле…
- А він на барані їздить? - питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.
Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
- А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! - хвалиться.
- Навіщо ж ти їх вадрав? - питає дід, не підводячи голови.
- А щоб оця погань не плодилася!
- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.
- А куди?.. куди?..- закричав. Та - гепі герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…
- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!" - подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…
- Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути,- у одній руці зостався тулубець, а в другій - голівка.
- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка…
- А що - жив! а що - жив!..- вторує за ним Грицько…
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…
- От тепер можна й ґерлиґою,- каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею..
- Ходім ще драти,-каже Грицько:-там ще є.
- Ходім,- згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
- А куди ви? - підвівши голову, питає дід.- Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли.
- А хіба жиди Христа мучили? - питає на бігу
Чіпка.
- Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…
- Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! - нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, го гять…
- Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…
- їй-богу?