— Та воно й правду каже дядько Мирін, — процідить хто-небудь крізь зуби. — Воно б то й викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар — мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються, та як іноді, з-під густих брів, блискає блискавка…
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться. А на завтра — і ті й другі знову за щоденну хліборобську працю.
— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер — байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски — і багатіють… Не вряди-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі{12}, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів — та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку, та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя… Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній — час би вже і про жінку подумати. Так же батько — не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» — було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків{13}, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:
— Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати дружини — своє кубло звисти!
А мати — давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так — оте й те казав батько. У Івася аж сміх пробіг по лицю. Рає мати синові Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала — і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?
— Як знаєш, дочко! — каже Мотрі.
А Мотря стоїть коло печі та в запічку[63] колупає. Почервоніла, розгорілася — ще краща стала, ніж була.
— Як мати скажуть… — одмовляє батькові.
— А що, стара? — Кабанець своїй жінці: — Кажи ще ти!
— Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок — хоч куди!
— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.
Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть — як мед п’ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка! А хлоп’ята справді вдалися — нівроку: один Максим, другий Василь, а третій Онисько — здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільки Мирін на все чогось понуро дивився… Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима — і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари…
Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, — молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!