Выбрать главу

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» — каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був! — обізвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дід.

— Ні: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, — бо очіпок[17] подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

— Та кого ти, чоловіче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

— Та треба… Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— Та хто ж після його зостався?

— Та хто ж після його зостався?! — каже жінка, задумавшись… — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

— Так… А волость[18] же ваша далеко?

— Волость? — глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: — На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї[19], а там — зараз і волость.

— Ну, спасибі вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли — дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка, — хто він такий? навіщо йому Окунь?

— Ні, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині{3}, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.

— Добре, мамо, — каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волості небожем Окуня — Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії[20] викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще — коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

— Чого ти звідтіля вернувся? — пита його голова. — Хіба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

— А тут хіба краще? — пита писар.

— Та все ж, бачте, — рідна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? — знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.

— Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

— А бог його знає — чому… Не знав.

— Відколи пашпорта не переміняв!! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу[21], то, може, й діло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Зділайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде — отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив[22] його та й заправив у поштарі.

вернуться

17

Очі́пок — старовинний головний убір заміжньої жінки.

вернуться

18

Во́лость — адміністративна одиниця, район; тут: волосне правління.

вернуться

19

Гамазе́й — будівля для зберігання зерна, муки та інших предметів.

вернуться

20

Реві́зія — у кріпосницькій Росії — перепис населення, що повинне було платити подушну подать і відбувати рекрутську повинність.

вернуться

21

Могори́ч — частування після закінчення якоїсь торгової операції, обміну.

вернуться

22

Злебени́ти — схопити, ухопити, згарбати.