— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив…{5} Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…
Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!
— Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, — не бачила світа перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена[27]…
— Що там, дочко? — стріла її мати. — Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — і впала опукою[28]. Сльози, як горох, полилися з очей.
— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. — Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.
— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!.»
— Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хіврю плещещ?
— Про жінку того сучого сина, щоб йому… ні добра, ні життя!..
— Кого?
— Остапа…
— Чи ти не збожеволіла, дочко?
— Поневолі збожеволієш, коли таке…
— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи — що там таке?
— Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? — скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.
Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи, — все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах — хилилася на груди. Оришка болісно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері; здавалась темною хата, й світ, що вривався у вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.
Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.
Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася — і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць — і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі, — не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню, — та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню — гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, — тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед Богом, — чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прийдеться — хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап, — він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу — і вони обидві тихо молилися.
Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.
Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили — та окружному, а окружний — та губернаторові. Пішли писати та одписувати…