– Біля мене є хороший ресторан. Недорогий, і добре готують, – запропонував Бар-Кончалаба.
– Поїхали! – миттю вирішила Понамка.
Ми підвезли письменника додому, він побіг збиратися, а ми пішли вечеряти. Точніше вечеряла Понамка, а я лише пив каву. Моїй добрій панні приносили все нові тарілки, які вона спорожнювала з дивовижною швидкістю.
– Мені не подобається цей Кончалаба, – сказав я, почекавши, поки Понамка трохи вгамує свій голод. – У нього брехня в очах. Гнилий тип.
– Ну, може, і гнилий, але багато чого знає, – Понамка вже пила чай, і очі її посоловіли.
– Чого це він ув’язався летіти з нами?
– Йому цікаво, він же дослідник. Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злітаємо, подивимося.
– А далі що?
– Що?
– Як ми витягнемо звідти того хлопця?
– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.
– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони відріжуть голову і прізвища не спитають!
– Так, люди жорсткі, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалі, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що і як, потім вирішимо. Добре? – Понамка позіхнула.
– Добре, тільки ми зараз нікуди не поїдемо, тобі треба поспати.
– Ні, часу немає, – Понамка закрутила головою.
Я знав, що після такого столу їй потрібно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водія, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби є водійські права. То він сів за кермо, Понамка вляглася на задньому сидінні, і ми поїхали на Оклунків. У Понамки завжди був міцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.
– Як ці паничі ставитимуться до нас, якщо зустрінуть?
– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинців.
– І вони завжди при зброї?
– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким їм вручають іграшкові шаблі, які поступово робляться важчими. Коли дітям виповнюється дванадцять років, їм дають короткі шаблі і вони стають джурами. Джури ловлять рабів, чергують у куренях, а потім відправляються у башти на кордоні, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживає, вистригають оселедець і висвячують у паничі.
– Воюють з чудовиськами? Що це ще за чудовиська? – занервував я.
– Ну, це ж ріка Снів, дивний край, де все інакше, аніж у нас. Але не хвилюйся, ми ж будемо у повітрі, – не дуже переконливо заспокоїв письменник.
– А звідки ви знаєте все це?
– Я все життя вивчаю дива. Про «Сто чудовиськ України» чув?
– Ні, що це?
– Це моя книга, присвячена найцікавішим чудовиськам нашої Батьківщини.
– І де її можна купити?
– Ніде. Вона заборонена.
– Ким? – здивувався я, бо не чув, щоб книги забороняли.
– СБУ.
– За що?
– За дискредитацію іміджу країни. Нашій владі соромно і перед Заходом, і перед Сходом за те, що в Україні панують чудовиська, тому тема старанно замовчується. Про них не почуєш у ЗМІ, краще не згадувати про них в інтернеті, а книгу мою взагалі заборонили. Я два роки провів у тюрмі через неї.
– Ви сиділи через книгу? – здивувався я, бо зустрічав людей, які сиділи за вкрадену курку або взагалі ні за що, але щоб посадили за книгу!
– Так, через неї. Мене випустили за умови, що я забуду про чудовиськ.
– І навіщо ви вирішили полетіти з нами?
– Бо мені дуже кортить подивитися, що змінилося на ріці Снів.
Далі він почав розповідати, як два роки сидів у СІЗО. Не брехав. По різних деталях дуже легко зрозуміти, чи людина дійсно сиділа, чи переповідає з чужих слів. Він сидів. Розхвилювався, запалив цигарку. Ми мчали нічною дорогою. Я задумався про цю справу і заснув.
Прокинувся за кілька годин, коли Бар-Кончалаба спитав, куди повертати з Оклункова на аеродром. Я попросив заїхати в місто, зняв у банкоматі гроші, потім довелося будити Понамку, яка сіла за кермо і повезла нас якимись путівцями на невеличкий аеродром неподалік кордону. Там ще з радянських часів залишилася злітна смуга, на якій тепер стояли кілька старих «Ан-2», один з яких готували до нашого польоту. До нас прибіг льотчик, хлопець років тридцяти, у комбінезоні.
– Привіт, Понамко, треба грошей дати, інакше не заправлять, – сказав він.
– Без проблем. Красю, розплатися, – наказала Понамка.
Я віддав гроші льотчику, той передав їх якимось двом чолов’ягам алкоголічного вигляду. Вони швидко перерахували купюри і побігли до сараю поруч. Звідти кожен викотив по бочці з паливом, яке швидко доправили до літака, почали заправляти. Я з недовірою дивився на цей «Ан-2», схожий на доісторичний релікт. Знався на літаках, бо багато часу проводив за авіасимуляторами на роботі, коли не було клієнтів. Там були сучасні літаки, реактивні винищувачі, а це якийсь привіт з минулого.