– А куди летіти? – спитав льотчик.
– На ріку Снів, – Понамка любила говорити прямо.
– А куди саме? – напружився льотчик, і я вже злякався, що він відмовиться і не полетить.
– До паничів. Це такі хлопці з оселедцями і шаблями, – сказала Понамка, наче про щось звичайне.
– А, до них, знаю! – чомусь зрадів хлопець.
– Звідки знаєш? – зацікавився Бар-Кончалаба.
– Та літав туди.
– Для чого?
– Вантажі возив.
– Що за вантажі? – насідав письменник.
– Не знаю. Мені замовили, я і возив.
– Хто замовив? – Бар-Кончалаба ледь не за петельки хапав льотчика.
– А хто це такий? – невдоволено спитав той.
– Не швиди, – строго сказала Понамка і відтіснила Бар-Кончалабу від льотчика. – І хто найняв тебе туди літати?
– Та бандити якісь, – пілот скривився, мабуть, через не дуже приємні спогади.
– Бандити? – ми з Понамкою здивувалися майже хором.
– Так, спочатку прийшов просто дядя, домовився про політ. Я погодився. Роботи небагато, будь-який клієнт важливий. Тільки він сказав, що на ріку Снів. Я відмовився.
– Чому?
– Бо там небезпечно. Ніхто туди не полетить!
– І що далі?
– А далі приїхав Батон. Знаєте Батона? – ми з Понамкою кивнули, бо Батон був відомим у Оклункові кримінальним авторитетом, який просидів десять років у тюрмі за вбивство, пару років тому вийшов. Більшість його колег по 90-х були вже у могилі, все в місті тримали прокуратура та менти, Батон дуже хвоста не піднімав, потроху щось там заробляв і сидів тихо. Але в деяких колах зберігав певний вплив.
– І що Батон?
– А що, дробовик дістав, сказав, що дуже поважні люди з Москви просять і треба летіти, інакше він мене в Оклункові знайде і переламає руки-ноги. Адресу мою назвав. Він же на наркоті, від нього всього можна чекати. Ну я і полетів. Кілька ящиків вантажу і троє пасажирів, на вигляд братки. Летіти десь дві години, до оцих, з оселедцями і при шаблях. Там вантаж скинули, щось ще завантажили. Полетів назад.
– А що за вантаж? – спитала Понамка.
– Слухай, моя справа возити. Менше знаєш, краще спиш! – помітно занервував льотчик, з чого стало зрозуміло, що возив він щось не дуже законне.
– І досі возиш?
– Ні, кілька місяців тому щось трапилося. Ми в черговий раз полетіли, а там на злітній смузі колоди дерев’яні навалені і ті хлопці стріляти по нас почали. Довелося летіти назад.
– А що трапилося?
– Не знаю. Бандити дуже лаялися, погрожували тим пацанам з оселедцями розборками.
– А тільки ти туди літав чи ще хтось?
– Кілька разів бачив ще літаки. Теж «Ан-2», російські. Які злітали перед тим, як я підлітав.
До льотчика підійшов один з мужиків, які вже залили паливо.
– Готово.
– Ну що, полетіли, – сказав пілот.
– Вибачте, а у вас парашут є? – спитав Бар-Кончалаба. Він помітно нервував, аж спітнів.
– Не хвилюйтеся, літак відремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоїти пілот.
– Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, мені з ним спокійніше буде.
– Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.
Васильович приніс парашут і оцинковане відро.
– Про всяк випадок, щоб потім з підлоги не прибирати, – пояснив Васильович.
Ми зайшли до літака, там були не дуже зручні сидіння під стінками. Понамка одразу полізла у кабіну до льотчика. Той завів двигун. Літак весь здригнувся, у салоні почало трохи смердіти паливом.
– Якщо буде кидати або вібрація, не хвилюйтеся. Техніка стара, але надійна! – крикнув нам пілот.
Деякий час прогрівав двигун, нарешті літак потроху рушив з місця. Їхав, потім розвернувся, постояв, почав набирати швидкість. Котився просто полем, ніякої бетонної смуги не було. Стрибав по траві, а потім стрибки припинилися, ми відірвалися від землі. Мені було дуже страшно, я перший раз у житті літав по-справжньому. Бар-Кончалаба той молодець, перевірив парашут, одягнув його і посміхався задоволено.
Я дивився в ілюмінатор. Внизу були лани, лісосмуги, невеличкі села. Ми летіли невисоко. Можливо, щоб нас не засікли, бо політ, здається, був повністю нелегальним.
– Дивіться в ілюмінатори і не заплющуйте очей, а то блюватимете! – закричав нам льотчик.
Понамка з ним про щось розмовляла, вони реготали, задоволені. Я тримався за стінку і дивився в ілюмінатор. Поступово ланів ставало менше, а лісів більше. Потім помітив знайоме село. Ми його об’їздили, коли їхали до пристані. Он лісова дорога до неї, а онде і сама пристань. Господи! Трупи вбитих лежали, як їх і залишили! І машини, чорні позашляховики, стояли досі півколом!