– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.
– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.
Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.
– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.
– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.
– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.
– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.
– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.
– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.
Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!
– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!
– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!
– Що ти замислив? – спитала Понамка.
– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!
– Як довго летіти? – спитав льотчик.
– За моїми розрахунками десь півгодини.
– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.
– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.
– Вони більше не приймають літаки!
– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.
Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.
– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.
– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.
– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.
– Не бреши, парашут я перевірив, він у робочому стані. Летимо.
– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.
– Трохи пригостив по голові. Він живий, не хвилюйся.
– Навіщо ти чекав нас, щоб полетіти сюди, чому не полетів сам?
– Бо думав, що ніхто не погодиться. Льотчики – забобонні люди, їх важко переконати. А тут ви з’явилися і все вирішили! – Бар-Кончалаба зареготав.
– Там дійсно небезпечно! – дратувався пілот.
– Тримайся якомога нижче, і тоді у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.
– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.
– За мене не хвилюйся!
– Ти просто вистрибнеш? А що далі, куди ти підеш?
– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.
– Райгород? Що це?
– Місто для героїв, де вони отримують вічне життя і рай. Ось я туди.
– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафізики.
– Не маячня!
– Ти віриш у рай? – Понамка зареготала.
– Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.
– Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!
– Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.
– Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.
– Що? – письменник дуже здивувався.
– Хочу з тобою у той рай для героїв.
– Ні!
– Чому?
– Тому! І не відволікай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч від неї. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це він крикнув мені, бо я намагався підвестися. Але не міг. У голові бозна-що. Він добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж підозрював, що якийсь він гнилий, щось затіває!
Сидів на підлозі, вібрував разом з нею. Летіли. Ніхто більше не розмовляв, всі були напружені.
– Так, он він, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну і летіть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зі мною жартувати! Я стрілятиму! Зрозумів? Стрілятиму!
– Спокійно! Спокійно! Стрибай, тільки не психуй! – попросила його Понамка.
– Я пішов. Всім залишатися на своїх місцях!