– Дивно, – кивнув я. Ця справа починала мені не подобатися, але я знав, що якщо Понамка захопилася нею, то ми будемо її розслідувати і немає на те ради.
Прийняв гроші, ми підписали типовий договір про виконання послуг.
– Я завтра буду увесь день на зв’язку. Якщо хоча б щось дізнаєтесь, то телефонуйте, – попросив клієнт.
– Обов’язково, – пообіцяв я.
Тільки він поїхав, як зателефонувала Понамка.
– Красю, ти чув щось про Владюшу Бар-Кончалабу? – спитала вона.
– Ні, а хто це?
– Дізнайся про нього побільше, він може дещо знати про тих хлопців з шаблями.
– Добре, – я не розповів про нову інформацію від клієнта, бо не дуже довіряв телефонам, які могли слухати спецслужби.
Почав шукати інформацію про Бар-Кончалабу. Посміхався, що бувають прізвища ще дивніші, аніж у мене. Зробив невеличке досьє на цього Владюшу, зберіг його у теці по справі. Завжди намагався все документувати. Це допомагало і при розслідуванні, і коли здавали клієнту акт виконаних робіт. Тоді видно було, що ми відпрацювали свої тисячі.
Невдовзі прибігла Понамка, попросила чаю.
– У тій кав’ярні біля УВС такі смачні тістечка! Я з’їла два й одне поцупила у Сєні! – реготала Понамка. Тут вже і я здивувався, куди в неї лізе. Але цікавило мене інше.
– Він щось розповів про викрадачів?
– Дещо. У ментів наказ не чіпати цих пацанів.
– Чий наказ?
– З Києва. Начебто років десять тому були неприємності, тих хлопців з шаблями зупинив пост ДАІ, почали вимагати хабаря, і даїшників порубали, наче капусту.
– Порубали?
– Порубали. Шаблями позтинали голови. Звісно, що скандал, операція «Перехоплення», пацанів затримали, коли вони їхали до якоїсь пристані, оточили, запропонували здатися. А пацани кинулися з шаблями в атаку. Поклали ще чотирьох ментів, поки їх перестріляли. Скандал тоді зам’яли, а пізніше вийшов наказ не чіпати хлопців з оселедцями. Тим більше, що вони рідко коли тут з’являються і далі Оклункова не їдуть, а здебільшого їх бачать у районах біля ріки Снів.
– І хто вони такі?
– Невідомо. Але Сєня сказав, що про них може знати один київський хрін, оцей Бар-Кончалаба. Ти дізнався про нього?
– Так, він письменник із Києва, пише книжки про чудовиськ.
– Про чудовиськ? – Понамка зареготала. – Казки, чи що?
– Та ні, наче не казки.
– Пробий його адресу, телефон, треба з’їздити, поспілкуватися з ним.
– З’їздимо, але спочатку треба навідатися на пристань, – я переповів Понамці інформацію від клієнта. Вона зраділа.
– О, на стрільця і звір біжить! Поїдемо, подивимося, що за хлопці!
– Понамко, вони небезпечні, – нагадав я.
– Красю, так і ми ж не цукрові! Я – кандидат у майстри спорту по боксу, ти – зек зі стажем, нас мусять боятися! – вона засміялась, коли побачила, як я насурмився. Не любив, коли мені нагадували про тюрму. – Ну, не ображайся, я жартую! Все, на сьогодні зачиняй офіс, відпочиваємо. Завтра о п’ятій ранку я заїду за тобою. До тієї пристані десь три години їхати, у нас буде час все там оглянути і підготуватися до зустрічі.
– Візьми пістолет, – попросив я.
– Красю, ти ж знаєш, що мої кулаки кращі за пістолет! Не хвилюйся, все буде добре! Чи й не небезпека, клоуни якісь! – Понамка зареготала.
Я з нею не погодився, але з поваги до керівника посміхнувся. Вона пішла, я зачинив офіс, побалакав ще з Петром, який питав, а чи можна на сонячне харчування перевести курей. Потім пішов до магазину. Купив там булок, ковбаси, сиру, майонезу, щоб наробити бутербродів у дорогу. В дорозі моя добра панна Понамка Хаос любила поїсти.
Розділ 2
Кривава різанина на пристані
Я заснув десь о дев’ятій вечора, перед тим примусивши себе з’їсти варене яйце та випити чаю з цукром. Прокинувся о четвертій. На вулиці ще було сіро, але потроху світало. Я вийшов надвір, розпалив грубку, щоб підігріти чаю, розстелив килимок і почав робити комплекс йогічних вправ. Чув, як хтось проскрипів на старому велосипеді, мабуть, рибалка, що поспішав зайняти краще місце на березі. Потім прошвендяли до міста двоє п’яних хлопців, що понуро лаялися між собою. Я стояв на голові і зосереджувався, щоб заспокоїтися, бо поїздка мені дуже не подобалася. Але залишити мою добру панну Понамку одну я не міг, а відмовити її від поїздки було неможливо.
То я закінчив вправи, одягся, поклав у торбу приготовані ще звечора бутерброди та обід, присів чекати. Навколо було добре. Он пробіг заєць, який, мабуть, точив вночі капусту на дачах, а тепер тікав до лісу, щоб перепочити. Якось мені довелося рятувати зайця, що потрапив у лісі в зашморг, встановлений браконьєром. Я ходив за дровами, знайшов уже майже придушене звірятко. Розплутав зашморг і відпустив. Понамка потім казала, що дарма, бо ніколи не куштувала зайчатини. Але я не зміг би дорізати зайця, знімати з нього шкіру. Ні, це не по мені, я навіть цілі тушки курей чи кроликів намагався не брати, а тільки щоб вже порубане. Понамка сміялася з цієї моєї слабкості, вона була мисливицею за духом, і страх крові їй важко було зрозуміти.