Десь, мабуть, із півхвилини я роздивлявся її в тупому здивованні, а тоді на груди раптово, наче удар литаврів, накотився жах; скочивши з ліжка, я підбіг до дзеркала. Від того, що я побачив, кров моя стала, мов крига. Лігши спати Генрі Джекілом, я прокинувся Едвардом Гайдом. Найперше питання було: як це могло статися? Але відразу ж набігло й друге: що робити? Уже зовсім розвидніло, слуги попрокидалися, а всі мої ліки лишились у кабінеті, від якого мене відокремлювали два марші сходів, бічний коридор, відкрите подвір'я та анатомічний театр. Звісно ж, я міг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати зміну статури? А далі з відчуттям невимовної полегкості до мене дійшло, що слуги вже звикли до Гайдової появи в будинку. Я швидко вдягся, намагаючись, оскільки це можливо, виглядати природніше в одязі значно більшого розміру, й проскочив до кабінету, натрапивши шляхом на Бредшова, який утупився в мене, не сподівавшись бачити містера Гайда о такій годині й у такому дивному вбранні. А ще через десять хвилин доктор Джекіл сидів уже у власній подобизні, тяжко замислений, і намагався вдавати, начебто снідає.
Охоти до їжі в мене не було жодної. Цей незбагненний випадок, що перекреслював увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні під час Валтасарової учти[5], — в ньому прочитувався присуд мені. Я глибше, аніж будь-коли до того, задумався над можливими наслідками такого подвійного Існування. Та моя подобизна, в яку я навчився втілюватися, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла, навіть тіло Едварда Гайда підросло, і я став боятись, що рівновага моєї особистості кінець кінцем порушиться, я вже не зможу довільно обирати собі подобизну, і вдача Едварда Гайда остаточно зробиться моєю. Дія препарату не завше була однаковою. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він взагалі не подіяв, відтоді я мусив декілька разів подвоїти і, зрештою, з величезним ризиком для життя, навіть потроїти дозування. Все це не могло не похитнути моєї впевненості. А після ранкового випадку я до всього того ще спостеріг, що коли спершу мені далеко важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе зробилося навпаки. Всі ці обставини незаперечне вказували на одне: я поволі збувався свого початкового й кращого єства і дедалі більше втілювався в друге, гірше.
Я зрозумів, що мушу зробити вибір. Дві мої подобизни мали спільну пам'ять, але всі інші притаманні людині функції було поділено між ними, ще й дуже нерівномірно. Джекіл (який лишався поєднанням доброго і злого) з дедалі відчутнішим побоюванням і водночас із дедалі дужчою жагою переживав Гайдові насолоди й вихватки; але Гайд був байдужий до Джекіла, він ставився до нього приблизно так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися час від часу. Джекіл відчував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла — щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я поставив на Джекіла, то мусив би притлумити апетити, яким віддавна таємно потурав і які щойно лише почав задовольняти. Якби я поставив на Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, лишитись назавше без друзів і людської поваги. Такий вибір міг би здатися комусь аж надто очевидним, але слід було зважити ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучився б у полум'ї притлумленого бажання, то Гайд просто не був би свідомий того, що він утратив. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак ця суперечка була проста й давня, як сама людина: достеменно такими самими страхами карається ласий до насолоди, але боязкий грішник. Тому не дивно, що я, наче більшість людей мого кола, обрав шлях добра і просив собі сили, щоб не звернути з нього.
Так, я віддав перевагу старшому й невдоволеному докторові, який, однак, був оточений друзями й плекав шляхетні сподівання, сказавши тверде «прощавай!» свободі, відносній молодості, легкій ході, бурхливим пригодам, таємним пристрастям, що ними я втішався в подобизні Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо застерігши можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо лишався весь час за мною, а одяг Едварда Гайда лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму виборові, ніколи доти я не провадив такого бездоганного доброчесного життя, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час притлумив гостроту моїх побоювань, я знову став мучитися спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій препарат.
5