— Чо ж ти не сказав? Чо на них, на журналістів, — обурюючись все сильніше, звернувся він до публіки, — хоч бірочки які не почеплять?
Публіка захвилювалася.
— Ходи, — тихо промовив Нінкомпуп, — а то довиступаєшся.
Ми опинилися надворі, і мій неочікуваний рятівник захихотів.
— Добре ти оце придумав, про братську могилу. Правильно, хай поважають. А як ти тут, взагалі, опинився?
— Абсолютно випадково, — автоматично збрехав я, та аж потім усвідомив, що це якраз правда, адже ж мусив би зараз звітувати Фобіусу у його смердючій штаб-квартирі. Від цього мені легше не стало.
— Ми так і не встигли познайомитися, колего. Нінкомпуп — можна, просто Нінка — мистецька хроніка. Моральний радикал.
— Брукс, ге… гуманітарні проблеми. Побутовий анархіст.
Ми швиденько потисли один одному руки.
— Ну що, — промовив він, — Ходімо десь сядемо, в мене тут одна шинкарка знайома.
— Шикарна знайома? — розгубився я, — Ні, я розумію, такий був стрес, але я не зовсім…
— Тю, дурний. Шинкарка, кажу. Може, питва в кредит дадуть.
— Ого! Нічого собі знайомства! Це ж треба що було бідній жінці зробити? Врятувати життя і честь їй та всім родичам до сьомого коліна?
Адже ж давати в щось кредит без дозволу вищих інстанцій — злочинна дія. Можуть дізнатися і звинуватити у перевищенні допустимої міри співчуття, і доводь потім, що то було у стані афекту чи в результаті нервового розладу. Тож ця леді наражалася на страшну небезпеку.
— Вміти треба, друже. Зараз, як пощастить, продемонструю, як це робиться.
Ми ввійшли до шинка під вивіскою “Прокат пива”, що свідчило про розвинену інфраструктуру закладу. Всередині було темно й вогко, тьмяне світло падало на склянки, добрі п’яні фізіономії та на статуетку в кутку, що зображала роздратованого дракона. Це — відворотний амулет-репелент, що мусив би охороняти від нечистої сили — бомжів, циган, всіляких хіпі — та журналістів. Конфігурація статуетки свідчила, що це — Малий Істеблішмент (дика назва, що дійшла до нас з невідомо яких міфологічних часів). Та, вочевидь, хазяї задарма віддали гроші — ми з Нінкою нічого неприємного не відчули.
Тільки-но ми потрапили досередини, Нінкомпуп весь змінився: в його очах звідкилясь з’явилася втома від життя, недбала хода свідчила про нескінченну нудьгу, а посмішка видавала трагічний надлам знавця страшних таємниць. Він залишив мене сторожувати місця, а сам поплівся до шинкарки. Ота змучена існуванням хода таки вдідька уповільнювала пересування. Він із сумним усміхом привітався до дівчини і, прихилившись до стійки, заговорив, дивлячись на неї знизу вверх. Повернувся він через якийсь час з двома склянками пива. Дивина, та й годі.
— Так, ну отже, — Нінкомпуп хильнув прохолодного напою і рішуче взявся до інквізиції, — Скажи мені, Бруксе, як ти взагалі до Редакції потрапив? Ні, нічого особистого. Просто ти на журналіста схожий, як ковбаса на небеса. Рішення Оліфага, звичайно, привід. Але, здається, ти трохи не в його уподобаннях.
— Глипл-уху-кха-кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.
— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.
— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?
Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.
— Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.
— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?
Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.
— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.
Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.
— Архів!?
— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…
— Як неординарно! — захоплено промовив я.
— Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…
Він замріяно замовк.
— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?
— Ні, сексом ми не займалися.
— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?
— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.
— Ну-ну.
— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.
— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.
— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.
— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?
— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.
От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.
— Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?
— Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.
— А що, — обережно промовив я, — є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?
— О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.
— Та ти що-о… — протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.
Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше — бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.