— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!
Я присвиснув.
— Нічого собі лексикон!
— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?
— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?
— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…
— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?
— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?
— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…
— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.
— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.
— А ти звідки їх знаєш?
— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.
— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.
— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.
— Дуже треба!
Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.
— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?
— Не знаю, побачимо.
— Ну, це вже добрий знак.
Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.
— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.
— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.
— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.
Чарівна Харлотта сумно зітхнула.
— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…
— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.
— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.
Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.
— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?
При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.
— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…
— Ешлі, — відгукнулася та.
— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?
— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.
— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?
— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.
Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.
— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?
— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.
— Ну чого ти знущаєшся?
— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.
— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?
— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?
Мені здалося, що так.
В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.