Було близько четвертої ранку. На дворі накрапала бридотна мряка, здається, навіть бурхливі нічні веселощі відвідувачів вулиці Вуйка Синяченка трохи вщухли, заморені повії дрімали у вікнах, а дрібні наркоділери, що вже готувалися до трудового дня, очевидно, угледівши мою нетривку ходу, не наважувалися марнувати власні зусилля.
Чорт, куди мені тепер податися? Може, не слід так серйозно було сприймати попередження здорового глузду? Підозри, це звичайно дуже добре, вони дозволяють урізноманітнити життя і таке інше…
І от, в той момент, коли, заколисаний вірою в добро і нестримним бажанням проспатися, я вже було вирішив звернути на вулицю Мурки Мочилової, де розташовувалося моє розтрощене помешкання, над моїм вухом прозвучав немелодійний свист. Врятувало мене лише те, що в цей момент, роздумуючи про різні принадні варіанти, я хитнувся назад, потім, для симетрії, вперед, а, почувши тривожний і несподіваний звук, зовсім перехилився через кований поручень мосту, на якому якраз стояв, і шугонув вниз, до млосних вод річки Хайнекен.
Період самого польоту чомусь минув для мене непоміченим, пам’ятається лише голосний сплеск, звірячий холод та проблеми з диханням. Швидка течія віднесла мене кудись за своїм власним розсудом, кілька раз пестливо стукнула об якесь каміння і полишила, як непотріб, що часто пропливає річкою без жодної надії на незалежну експертизу для з’ясування причин загибелі. Але, очевидно, тієї ночі річка, знаходячись у радісному передчутті зустрічі із своїм старим залицяльником, океаном, вирішила не створювати собі зайвих проблем із Тими, Хто Все Знає, Але Нічого Не Каже.
Я, попри всі сподівання, прийшов до тями все іще живим. Першим візуальним образом, який впав мені у вічі — у прямому сенсі — був огризок яблука.
— Он диви, Михаська, ось іще один мертвяк! — пролунав ніжний хлопчачий голос, — Це вже третій за цей тиждень. Тільки цей іще свіженький, а той був такий соковитий, той е-е, імпозантний…
— Та, цей зовсім ніякий. Майже як живий, нічого цікавого.
— Ну ні, бачиш який зелений і припухлий! Живі такі не бувають.
Ах не бувають, ну я вам зараз! Що з того, що людина перепила і гупнула з мосту, але ж це не причина всяко її кривдити!
— Ой, Кудло, ти бачив? Воно, по-моєму, поворухнулося!
— Що, воно?
— Ну, тіло.
— Ги-ги, нічого не вийде, ти мене не злякаєш! Я вже ж на цих мертвяків передивився! Забув, в мене тато природознавець, так він каже, вони вже в еко-сісь-тему вписалися…
— Ні, я серйозно.
— Та таке… ой, мама! Ва-аааааа!
Це я, всього-то, виліз на берег. І немає нічого в цьому драматичного. Та, оглянувши себе рідного, я прийшов до висновку, що, побачивши таке, я неодмінно сам, в перших рядах дав би драла, а потім ввижався би сам собі у п’яних кошмарах. Щось таке мокре, слизьке, смердюче і брудне, як думки старого праведника… Ні, таке принадне явище слід ізолювати від товариства, і якомога швидше.
Ризикуючи створити легенду про нашестя зомбі на Дрободан, я побрів додому. Якщо навіть цей сюжет колись і буде використано у комерційних цілях — наприклад, для реклами дезодоранту — то й нехай, доля мого копірайту була в той момент мені глибоко байдужа. Головне відмитися і завалитися десь у темному кутку для загоєння ран і моральних збитків…
Прокинувся я десь по обіді. Цей момент я відразу ж усвідомив, оскільки відчуття того, що власне обід вже мною пропущено, викликало в мого примхливого тіла неконтрольований протест. І ще якась така була смішна думка… ага, начальство попереджало, аби ми не запізнювались. От нехай іще трохи побудуть під враженням, що я безневинно загинув і нахабно нехтую своїми обов’язками. Адже це не так часто трапляється! В цей момент почувся дивний звук: стук у двері. Ха, в ці двері уже давно ніхто не стукав — тепер модно їх відчиняти з ноги, попередньо вибивши плечем.
— Хтось є живий? — почулося запитання. Голос явно Нінчин.
Ну, коли рішення прийнято, слід бути послідовним. Нема мене. Подох смертю хоробрих.
— Бруксе! — жалібно провадив Нінкомпуп, — Ну будь-ласка! Ну хоч хто-небудь!
Пролунало гірке зітхання і скрип дверей. Оце так добре мене шукають? Чи просто і справді від мене лише тінь залишилася? Ну гаразд, можна вже і спробувати підвестися. Я, стривожений зневагою колеги до моєї присутності, глянув у трикутний уламок дзеркала… і заледве не впав. Мене і справді не було! Я плюнув і потер скло, від чого в полі зору з’явилася тепер більша площа кімнати, та не я сам.
Але решта моїх відчуттів свідчила про протилежне. Чи може тінь відчувати голод і біль у потилиці та наприкінці спини, там де знаходився забитий купчик? Стоп, я є, мене не може не бути. Ага, відображення з’явилося. Ну, а якщо так: мене нема, і ніколи не було. Угу, нема відображення. Ой, як цікаво!
Так, перш за все треба попоїсти. І, якщо вже ніхто мене не бачить, так тоді, звісно, не за власний рахунок.
Вперше в житті я пообідав у дорогому ресторані. Щоправда, гостроту вражень дещо притупляли мої потуги не попастися на левітації харчів та голосному задоволеному чавканні, яке, по ідеї, не повинно лунати із пустого місця. Після того, як експеримент увінчався успіхом — якщо не враховувати зіпсований апетит кількох відвідувачів — моє самопочуття значно поліпшилося. Тому, замість бігти до Редакції і починати гірко оплакувати власну безталанну долю на плечі шефа, акомпанований співчутливими зітханнями колег, я вирішив поміркувати над можливостями самостійного вирішення проблеми. Поки я роздумував — а це тривалий процес — на мене встигло налетіти кілька перехожих, здичавілі погляди яких дещо порушували концентрацію. Ні, слід щось вирішувати, і вже зараз, поки не назвали полтергейем… чи, той, полтергейтсом.
Отже. На моїй стороні значна перевага — по-перше, здається, мене вважають за неживого і зовсім не помічають. По друге… ну мусить же бути якесь по-друге! А, потім з’ясую. Головне, лобова атака, коли ніхто такого підступу з моєї сторони не чекає.