Тому, не надумавши нічого дурнішого, я вирушив у напрямку помешкання Парабелли. Вона-то якраз буде дуже рада мене побачити… чи не побачити, чи не буде? А, ну її.
Моя кваплива мандрівка до будинку колишньої партнерки була винагороджена видовищем, від якого я вже встиг відвикнути. Пан Фобіус! Він теж намагався потрапити в гості до чарівного соціального працівника! Що ж, це й мені на користь: коли двері відчинилися, я прослизнув досередини під прикриттям його огрядної фігури.
— Ну, моя дівчинко, — промовив він, бочком впливаючи до вітальні, — тебе, жначиться, можна пгивітати із вдало виконаним завданням. Це дуже тішить.
— Мені ваші вітання в бокалі не плескають, — похмуро мовила Парабелла, копирсаючись у механізмі гвинтівки, — як полюбляв висловлюватись мій останній клієнт.
Це я, чи що? Та ніколи! От правду казав пан Мерфі, варто тільки загинути, як усілякі паскуди відразу ж починають зводити наклеп.
— Я гозумію, гозумію, — заметушився пан Фобіус, — витягаючи з кишені жмут купюр, — ось п’ять тисяч ютилів, як і домовлялися.
— Тільки ви скажіть, — все іще відсторонено поцікавилася Парабелла, кинувши фінанси до шухляди, — Навіщо все-таки він вам знадобився! Такий же наче нешкідливий був…
— Е, дагемно, ви так кажете! Це, якщо жвикаєш до людини — побут, там, от і думаєш що домашній штав і неждатний на підштуп.
От дякую, пане Фобіус, а то “нешкідливий”! Пхе!
— Ну нехай так. Значить-таки на щось спромігся. Ага, ну і зрадив, нарешті, а то вже я починала боятися, що це ніколи не станеться!
Тут я мусив би щось подумати, і я справді це зробив, лише мовою жестів, бо слів просто забракло. Я притулився до стіни, чесно намагаючись не сповзти додолу у німому зачудуванні.
— Так, че було пгоблемою. Бувають же такі благочешні, аж лячно.
А щоб тебе від переляку перекосило!
— У, дуже йому треба, йому б аби випити! Було. Вибачте, весь час забуваю. Ми ж навіть колись одружуватись збиралися…
Овва! Оце так новина! Ні, більше не буду помирати, а то потім такого набрешуть, що вік не відмиєшся!
— Нішого, ще жвикнете. Ну вибачайте, мусю йти, в мене повно важливих шправ. Я з вами жа Нігвананіума гожплатився?
— Ні.
— Тобто?
— Ну нащо питаєте?
— Гаразд, тоді на все добре.
— І вас туди ж.
Мені здалося, чи вона справді якась трохи засмучена? Такого ніколи на моїй пам’яті не траплялося, переважно смуток чи незадоволення в неї виражалися в маніпуляції зі зброєю та чиїсь передчасній кончині. А, хай їй добро буде, грошенят же заробила! А то завжди казала, що я додому грошей не приношу. Так хоч посмертно реабілітувався.
Отже, можна продовжити розслідування. Куди ж тепер вирушить цей архівський розпорядник?
Розпорядник вирушив у напрямку Редакції. Там він повештався неподалік, давши мені можливість помилуватися виглядом Нінки і Джаскіна, що стояли при вході, курили і перешіптувалися. Прислухавшись, я зрозумів, що обговорюються версії моєї трагічної загибелі. Тобто, звичайно, не можна було зовсім виключити ймовірність того, що я іще десь животію, однак, попередній досвід доводив, що на це розраховувати не варто.
Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.
— Ну що, ти задоволений?
— Я? Просто не тямлюся. А що? — здивувався я.
— Що? — іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.
— Як? — не зрозумів Фобіус.
— Слухай, Фобіус, — роздратовано мовив незнайомець, — в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.
— Не знущайся, Порт…
— Тсс-с, бовдуре!
Ага, Портфеллер!
— Та добре. Але ж нас ніхто не чує.
— Відки тобі знати? — резонно зауважив чоловік, — Ходімо краще до офісу.
І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.
— Ловіть, це ж Портфеллер! — заволав я. Але змовники вже зникли.
— Я чую голоси! — сіпнувся Нінка.
— Правильно, я ж з тобою спілкуюся! — мовив Джаскін, — Оце нарешті помітив?
— Ні, схоже на голос сердешного Брукса!
— Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…
— А, що з вами говорити! — роздратовано кинув я, — Я їм про діло, а вони ні в рило!
— Га? — із розумінням відгукнулися колеги.
Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.
Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути — все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!
У просторому приміщенні завдяки надзвичайній кількості пари, що клубочилася і обтікала загорнені у рушники розпливчасті фігури, панувала напівтемрява. Із персонажів, попередньо мені знайомих, тут були лише Портфеллер і Фобіус. Останній стояв ззаду передостаннього і масажував його потужні плечі; на мармуровому столику зручно розташувалися кілька бокалів та пляшка чогось такого, яке коштувало як мінімум двох років моєї натхненної праці. Я ковтнув слинку і зачаїв здійснити із буржуями якийсь підступ.