— Перепрошую? — сказав Верт.
— Ви — чарівники, хіба ж ні? — продовжила Бетан. — Ну, то візьміться за це.
— Тобто візьміться за це? — про всяк випадок перепитав Ринсвінд.
— Знаєш ще когось, хто міг би це зробити?
Верт ступив уперед.
— Панночко, гадаю, ви не зовсім розумієте...
— Підземельні Виміри вторгнуться і заполонять наш Всесвіт, так? — сказала Бетан.
— Ну, так...
— Нас всіх зжеруть потвори зі щупальцями замість облич, правда?
— Все буде зовсім не так приємно, але...
— І ви просто дозволите цьому статися?
— Послухай, — почав Ринсвінд. — Все скінчено, невже не розумієш? Неможливо вкласти заклинання назад у книгу, неможливо повернути слова, що вже сказані, неможливо...
— Зате можна спробувати!
Ринсвінд зітхнув і повернувся до Двоцвіта.
Його там не було.
Очі Ринсвінда метнулися, ясна річ, до входу у Вежу мистецтв, і саме вчасно, щоб помітити опецькувату фігуру туриста з мечем, неоковирно затиснутим у руці, коли той шаснув всередину.
Ноги Ринсвінда прийняли власне рішення і, з точки зору його голови, цілковито хибне.
Решта чарівників дивилися йому вслід.
— Ну? — з притиском сказала Бетан. — Він вже пішов.
Чарівники намагалися не зустрітися поглядом один з одним.
Врешті Верт сказав:
— Можемо спробувати, гадаю. Воно начебто не поширюється.
— Але ж у нас і чарів як таких не залишилось, — сказав один із чарівників.
— В тебе, може, є краща ідея?
Один за одним, у церемоніальних мантіях, що виблискували у химерному світлі, чарівники повернулися і почовгали до вежі.
Вежа всередині була порожня, кам’яні сходи були вмуровані в стіну по спіралі. Двоцвіт вже встиг подолати кілька витків уверх, коли Ринсвінд його наздогнав.
— Постривай, — сказав він якомога привітнішим тоном. — Ця робота — для таких, як Коен, а не для тебе. Тільки без образ.
— І він би з нею впорався?
Ринсвінд поглянув вверх на актинічне світло, що падало згори крізь отвір у вежі, на самому вершечку сходів.
— Ні, — відверто сказав він.
— Тоді я буду не гіршим за нього, чи не так? — сказав Двоцвіт, розмахуючи краденим мечем.
Ринсвінд пострибав сходинами слідом за ним, тримаючись якнайближче до стіни.
— Ти не розумієш! — крикнув він. — Там наверху немислимі страхіття!
— Ти завжди казав, що у мене немає уяви.
— Так, твоя правда, — погодився Ринсвінд, — але...
Двоцвіт сів на сходинку.
— Послухай, — почав він, — я чекав на щось подібне відтоді, як приїхав сюди. Ну тобто, це ж пригода, хіба ні? Сам-один проти богів, щось в тому дусі, так?
Ринсвінд збирався відповісти, беззвучно плямкаючи губами кілька секунд, перш ніж на думку прийшли потрібні слова.
— Ти вмієш битися на мечах? — спитав він понуро.
— Не знаю. Ніколи не пробував.
— Ти божевільний!
Двоцвіт дивився на нього, схиливши голову набік.
— Хто б казав, — врешті відповів він. — Я йду туди, тому що не можу інакше, а ти — чого? — він показав униз, де решта чарівників, що натужно дерлися сходами. — А вони — чого?
Блакитне світло пронизало внутрішній простір вежі, мов спис. Вдарив грім.
Чарівники дісталися до них, захлинаючись кашлем і хапаючи ротами повітря.
— Ну, і який план? — спитав Ринсвінд.
— Плану немає, — відказав Верт.
— Гаразд. Чудово, — сказав Ринсвінд. — Тоді продовжуйте без мене. А я пішов.
— Ти підеш з нами, — сказав Пантер.
— Але ж я — навіть не справжній маг. Ви мене витурили, пам’ятаєте?
— Я й справді не пригадую менш здібного студента, — мовив старий чарівник, — але ти зараз — тут, і це єдина потрібна тобі кваліфікація. Ходімо.
Світло спалахнуло і одразу ж згасло. Жахливі звуки вмерли, наче кимось придушені.
Вежу наповнила тиша; з усіх можливих — саме ота важка, гнітюча тиша.
— Все припинилося, — сказав Двоцвіт.
Щось ворухнулося, високо вгорі на тлі червоного кружальця неба. Воно падало повільно, перекидаючись через себе і з’їжджаючи з боку на бік. Потім воно приземлилося на сходах на один виток вище від них.
Ринсвінд першим метнувся до нього.
Це була «Октава». Але вона лежала на кам’яній долівці м’яка й позбавлена життя, як будь-яка інша книжка, сторінки якої шурхотіли на легенькому вітрі, що продував вежу.
Двоцвіт, шумно сапаючи позаду Ринсвінда, кинув оком на книгу.
— Вони — порожні, — прошепотів він. — Кожна сторінка — абсолютно чиста.
— Значить, він це зробив, — сказав Верт. — Він прочитав заклинання, що в ній були. Успішно, треба визнати. Я б ніколи не повірив.
— Отой весь шум, що ми чули, — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів. — І спалах світла. Оті тіні. Мені це не здається надто успішним.
— Ет, будь-яка блискуче виконана магічна робота неминуче привертає увагу певних сутностей з інших вимірів, — сказав Пантер поблажливо. — Це справляє враження на глядачів, та й тільки.
— Там наверху, здається, були страховиська, — озвався Двоцвіт, присуваючись ближче до Ринсвінда.
— Страховиська? Покажіть мені їх! — сказав Верт.
Інстинктивно вони поглянули догори. Не було чути жодних звуків. В освітленому колі нічого не рухалося.
— Думаю, нам слід піднятися і... е... привітати його, — сказав Верт.
— Привітати?! — вибухнув обуренням Ринсвінд. — Він викрав «Октаву»! Він вас замкнув!
Чарівники багатозначно перезирнулися.
— Ну, що тобі сказати, — мовив один з чарівників. — Коли опануєш своє ремесло, хлопче, знатимеш, що деколи все, що важить, — це успіх.
— Досягнення цілі — ось, що має значення, — підвів риску Верт. — І неважливо, яким чином.
Вони пішли по спіралі нагору.
Ринсвінд присів на кам’яну приступку, втупивши похмурий погляд у пітьму. Він відчув, як на його плече лягла рука. Це був Двоцвіт, який тримав «Октаву».
— Ну хіба ж так поводяться з книгами, — сказав він. — Глянь, він повністю погнув корінець. Люди завжди такі недбалі, вони уявлення не мають, як слід поводитися з книжками.
— Так, — неуважно мовив Ринсвінд.
— Не переживай, — додав Двоцвіт.
— Я не переживаю, я просто сердитий, — огризнувся Ринсвінд. — Дай мені цю кляту штуку!
Він вихопив в нього книгу і з люттю розгорнув її.
Він понишпорив у закамарках свого розуму, шукаючи принишкле Заклинання.
— Ну, ось що, — гаркнув він. — Розваги закінчено, моє життя зруйновано, а тепер марш туди, де тобі місце!
— Але ж я тільки... — запротестував Двоцвіт.
— Заклинання, я мав на увазі Заклинання, — вигукнув Ринсвінд. — Повертайся-но на свою сторінку!
Він витріщався на прадавній пергамент, аж доки у нього очі не з’їхались на переніссі.
— У такому разі я тебе промовлю! — крикнув він, і голос його луною прокотився по вежі. — Можеш приєднатися до решти, раз ти так цього хочеш!
Він тицьнув книгу в руки Двоцвіту і подибав геть догори сходами.
Чарівники вже дісталися наверх і щезли з поля зору. Ринсвінд насилу подерся слідом за ними.
— Отже, я — хлопчак, так? — бурмотів він. — Коли я опаную своє ремесло, ге? Я прецінь зумів прожити купу років з одним із Великих Заклинань у своїй голові і повністю не здуріти, еге? — він розглянув останнє питання з усіх боків. — Так, ти зумів, — запевнив він себе. — Ти не почав розмовляти з деревами, навіть коли вони починали балачку з тобою.
Його голова вигулькнула на розпечене повітря наверху вежі. Він очікував побачити обсмалене полум’ям каміння, яке хрест-навхрест поборознили сліди лап чи ще чогось гіршого.
Натомість він побачив сімох найстарших чарівників, які згуртувались довкола Траймона, начебто цілком неушкодженого. Він повернувся і привітно всміхнувся Ринсвінду.
— О, Ринсвінде. Підходь ближче і приєднуйся.
Ну, ось і все, подумав Ринсвінд. Уся ця драма не варта була й виїденого яйця. Хтозна, може, я і справді народився не для того, щоб бути чарівником.