Ринсвінд вивернувся набік і з розмаху гахнув обома руками, затиснутими в один кулак, поціливши істоті у живіт чи, можливо, у грудну клітку. Його удар завершився приємним хрустом проломленого хітину.
Він кинувся вперед — тепер продовжувати боротьбу його спонукав страх того, що може статися, якщо він зупиниться. Примарна арена повнилася джерготінням істот Підземелля — безпросвітна шелестка стіна, що тиснула на мізки, доки він бився. Він уявив собі, що цим звуком наповниться увесь Диск, і посилав удар за ударом, щоб врятувати світ людей, вберегти серед темної ночі хаосу невеличке освітлене багаттям коло і закрити діру, через яку лізло нічне страхіття. Та здебільшого він лупцював потвору, щоб вона перестала лупцювати його.
Кігті чи, може, пазурі залишали на його спині розжарені до білого смуги, щось вкусило його за плече, проте серед шерсті та луски він виявив ціле гніздо м’яких трубочок і щосили його стиснув.
Кінцівка, що закінчувалася гострими шпичаками, вдарила Ринсвінда навідліг, і він перекинувся у чорну піщану пилюку.
Чарівник інстинктивно зіщулився у клубок, але потім нічого не сталося.
Розплющивши очі, він побачив, що істота замість того, щоб напасти на нього, як він очікував, шкандибає геть, стікаючи різними рідинами.
Це було вперше, коли що-небудь утікало від Ринсвінда.
Він кинувся навздогін, піймав лускату кінцівку і смикнув її. Істота, заджерґотівши, замахала на нього тими відростками, що все ще були у справному стані, та Ринсвінд вчепився в неї мертвим хватом. Він зібрався з силами і зацідив один останній удар в те єдине око, що в неї залишилося. Вона заверещала і пустилася навтьоки. Було лиш одне місце, куди вона могла втікати.
Вежа і багряне небо повернулися тієї самої миті, коли час знову пішов своїм ходом.
Щойно він відчув тверду опору кам’яних плит під своїми ногами, Ринсвінд відкинувся набік і перекотився на спину, тримаючи знавіснілу істоту у витягнутій руці.
— Тепер! — викрикнув він.
— Що тепер? — не второпав Двоцвіт. — О, так. Гаразд!
Він невміло, проте з силою, махнув мечем і глибоко всадив його в Потвору, ледь не зачепивши Ринсвінда. Почулося різке дзижчання, так наче він розгромив осине гніздо, а мішанина рук, ніг та щупалець істоти забилася в агонії.
Вона перекотилася через себе знову і, завиваючи, очамріло замолотила кінцівками по кам’яних плитах, а далі вже не мала по чому молотити, бо скотилася через край сходів, тягнучи Ринсвінда за собою.
Було чутно, як вона кілька разів хляпнулася і відбилася від кам’яних сходин, а тоді з вереском, що віддалявся, аж доки не стих зовсім, звалилася у глибини вежі.
Все завершилося приглушеним вибухом і спалахом октаринового світла.
Тоді Двоцвіт залишився сам-один на верху вежі — сам, не рахуючи сімох чарівників, які все ще були непорушні, наче примерзли до землі.
Він сидів, не тямлячи себе від здивування, коли сім вогняних куль виринули з пітьми і шаснули у відкинуту набік «Октаву», яка відразу ж набула свого звичного вигляду, значно привабливішого.
— Оце так, — сказав він. — Гадаю, то були Заклинання.
— Двоцвіте, — голос, який це сказав, був глухим та розкотистим і віддалено нагадував Ринсвіндовий.
Двоцвіт завмер на місці з простягнутою до книги рукою.
— Я тут, — сказав він. — Це... це ти, Ринсвінде?
— Так, — відповів голос, в якому звучали загробні нотки. — Є дещо дуже важливе, що я хочу, аби ти для мене зробив, Двоцвіте.
Двоцвіт озирнувся довкола себе. Тоді зібрався з духом. Отже, доля Диска, зрештою, залежатиме від нього.
— Я готовий, — сказав він голосом, в якому забриніла гордість. — Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Насамперед я хочу, щоб ти уважно мене послухав, — терпляче сказав Ринсвіндовий безтілесний голос.
— Я слухаю.
— Дуже важливо, щоб — коли я казатиму тобі, що робити, — ти не перебивав, запитуючи: «Що ти маєш на увазі?» — не сперечався і таке інше, ясно?
Двоцвіт став струнко. В усякому разі, його розум виструнчився, оскільки тіло наразі було на це нездатне. Він вистромив уперед кілька своїх підборідь.
— Я готовий, — сказав він.
— Добре. А тепер я хочу, щоб ти...
— Так?
Голос Ринсвінда долинав з глибини сходового просвіту.
— Я хочу, щоб ти взяв і витягнув мене, перш ніж мої пальці зісковзнуть з цього каменя, — мовив він.
Двоцвіт роззявив рота, тоді хутко його стулив. Він метнувся до квадратного отвору і зазирнув униз. У рудуватому світлі зірки він зміг побачити лише очі Ринсвінда, що дивилися на нього.
Двоцвіт ліг на живіт і потягнувся до нього. Ринсвіндова рука вчепилася в його зап’ясток так, що стало зрозуміло: якщо його, Ринсвінда, не витягнуть наверх, цей хват за жодних інших умов не послабиться.
— Я радий, що ти живий, — сказав він.
— Добре. Я теж цьому радий, — відізвався Ринсвінд.
Якийсь час він так і висів у темряві, тримаючись за Двоцвіта. Після останніх кількох хвилин це було майже приємно, та все ж не цілком.
— Ну, то витягуй мене врешті, — підказав він.
— Здається, це буде трохи важкувато, — пробурчав Двоцвіт. — Взагалі, я не думаю, що зможу це зробити, чесно.
— Ну гаразд, скажи, за що ти тримаєшся.
— За тебе.
— Я мав на увазі, опріч мене.
— Як це зрозуміти, опріч тебе? — не зрозумів Двоцвіт.
Ринсвінд коротко прокоментував.
— Слухай, — озвався Двоцвіт. — Сходи йдуть по спіралі, так? Якщо я ніби як штовхну тебе, а ти в той момент відпустиш мою руку...
— Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, — забудь про це, — огризнувся Ринсвінд.
— В такому разі, є альтернатива.
— Ну, давай, старий, кажи вже.
— Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, — сказав Двоцвіт.
Знизу у відповідь — мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:
— Це було саркастично.
— Я думав, це проста констатація факту.
Ринсвінд застогнав.
— Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... — почав Двоцвіт.
— Ні.
— Та просто спало на думку.
Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді — знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.
— Сходами піднімаються якісь люди, — повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.
— Сподіваюся, вони прискорять темп, — сказав Ринсвінд. — Я вже не відчуваю своєї руки.
— Тобі щастить, — сказав Двоцвіт. — Бо поки що я відчуваю свою.
Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.
— Здається, — сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, — то хтось нам сказав протриматися ще трохи.
Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.
Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:
— Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.
— А ти спробуй.
— Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.
Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.
— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді давай, падай. Мені байдуже.
— Що? — сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.
— Ну ж бо, давай — убийся. Вибери легший шлях.
— Легший?
— Все, що від тебе потрібно — це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, — сказав Двоцвіт. — На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.
Настала довга, важка пауза.
— Не знаю, чому так виходить, — врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, — та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?