— Загинути, — поправив його Двоцвіт.
— Що «загинути»? — не зрозумів Ринсвінд.
— Сподіваєшся не загинути, — пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. — Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.
— Проти висоти я нічого не маю, — почувся з темряви Ринсвіндовий голос. — З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?
— Що? — спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.
— Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...
Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.
Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.
— Все гаразд? — спитав Коен. — Вам якось допомогти?
Ринсвінд глибоко вдихнув.
Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», — і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.
— Витягни Ринсвінда звідти на сходи, — бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.
Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.
— Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, — сказав він звичайним тоном. — Хто то був?
— Чи воно мало... — Ринсвінд ковтнув, — чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?
— Ні, — сказав Коен. — Тільки звичайні частини. Поплющені трохи, звісно.
Ринсвінд поглянув на Двоцвіта, який застережно похитав головою.
— Всього лиш чарівник, який дозволив обставинам взяти над собою гору, — сказав він.
Не чуючи рук від перенапруження, Ринсвінд, похитуючись, дозволив відвести себе на дах вежі.
— Як ти сюди дістався? — похопився він.
Коен вказав на Багаж, що підбіг до Двоцвіта і роззявив кришку, наче пес, який знає, що провинився і сподівається, що негайний прояв щирої радості може відвернути виховний момент у вигляді скрученої в трубку газети.
— Жорсткуватий, зате прудкий, — задоволено сказав він. — Я вам навіть більше скажу — ніхто навіть не пробує тебе зупинити.
Ринсвінд поглянув на небо. На ньому справді було видимо-невидимо місяців, величезних подірявлених метеорами дисків, що тепер були в десять разів більші за маленький супутник Диска. Він дивився на них без особливого інтересу. Він почувався спустошеним і виснаженим понад людську міру, крихким, наче давня гума.
Він помітив, що Двоцвіт намагався налаштувати свою знімкувальну коробку.
Коен тим часом розглядав сімох найстарших чарівників.
— Дивне місце для статуй, — сказав він. — Ніхто їх тут не побачить. Між іншим, не сказав би, що вони дійсно варті уваги. Дуже недбала робота.
Ринсвінд продибуляв до них і обережно поплескав Верта по грудях. Він був із суцільного каменю.
«Ну, ось і все, — подумав він. — Тепер я хочу лиш одного — додому.
Стривайте, я ж вдома. Майже. Значить, я просто хочу добряче виспатися, а вранці, можливо, все матиме кращий вигляд».
Його погляд впав на «Октаву», по контуру якої пробігали маленькі язички октаринового полум’я. «О, до речі», — подумав він. Він взяв її в руки і знічев’я прогортав сторінки. Вони рясніли складним, закрученим письмом, що починало мінятися й перетворюватися, коли він на нього дивився. Здавалося, воно ніяк не визначиться, яким йому слід бути; однієї миті воно було записане старим, діловим шрифтом; наступної — низкою кутастих рун, а потім це вже було звивисте кіфійське заклинальне письмо. Далі вони мінялися на піктограми, зображені якимось давнім, лиховісним, забутим письмом, яке, здавалося, складалося виключно з відразливих істот-рептилій, що вчиняли одна над одною складні й болісні речі...
Остання сторінка була порожня. Ринсвінд зітхнув і звернув свій погляд всередину — у закутки свого розуму. Звідти на нього дивилося Заклинання.
Він довго мріяв про цей момент, про те, як він нарешті витурить Заклинання, і стане господарем своєї власної голови, і вивчить усі ті дрібніші заклинання, що до цього часу були надто налякані, щоб залишатися в його розумі. Він чомусь уявляв, що цей момент буде більш драматичним.
Натомість, цілковито виснажений і зовсім не в гуморі для будь-яких дискусій, він холодно подивився на Заклинання і уявним пальцем чітко вказав йому на двері.
Ти. Геть звідси.
Якусь мить здавалося, що Заклинання почне сперечатися, та воно — що було розсудливо з його боку — передумало.
У чарівника з’явилося відчуття легенького поколювання, тоді внутрішнім зором він помітив спалах блакитного світла, і ось несподівано — відчуття порожнечі.
Коли він поглянув на сторінку, вона уся рябіла словами. Це знову були руни. Його це влаштовувало, бо малюнки рептилій були не лише несказанні, але, цілком можливо, і невимовні, до того ж вони нагадували йому про речі, які дуже важко буде забути.
Він збайдужіло дивився на книгу, тимчасом як Двоцвіт метушився довкола, а Коен безуспішно намагався зняти каблучки зі скам’янілих чарівників.
Він мав щось зробити, нагадав собі Ринсвінд. Так, що ж це було?
Він розгорнув книгу на першій сторінці й почав читати, рухаючи губами й обводячи пальцем кожну літеру. Бурмочучи собі під ніс, він промовляв слово за словом, і вони беззвучно з’являлися перед ним у повітрі, сяючи яскравими кольорами, що тріпотіли, мов свічки на нічному вітрі.
Він перегорнув сторінку.
Тепер догори сходами підіймалися інші люди — шанувальники культу зірки, мешканці міста, навіть дехто з особистої варти Патриція. Кілька зіркопоклонників зробили не надто енергійну спробу наблизитися до Ринсвінда, якого тепер оточував веселковий вихор літер, і хоч він не звернув на них жодної уваги, та Коен з незворушним виглядом оголив свого меча, і вони відступили.
Тиша розходилася від згорбленої фігури Ринсвінда, наче кола на плесі ставка. Вона поширилася вежею до самого низу і огорнула юрби людей, що там снували, вихлюпнулася через стіни, розлилася потоками у місті і затопила сусідні землі.
Основна частина зірки тихо бовваніла над Диском. Довкола неї повільно і безшумно кружляли нові супутники.
Чутно було лиш хрипке шепотіння Ринсвінда, що перегортав сторінку за сторінкою.
— Хіба це не дивовижно! — сказав Двоцвіт. Коен, який скручував цигарку із обсмолених залишків її попередників, глипнув на нього розгубленим поглядом, забувши про папір, що хотів склеїти слиною.
— Хіба що саме не дивовижно? — спитав він.
— Уся ця магія!
— Це всього лиш вогні, — критично зауважив Коен. — Він не начарував поки навіть голубів, що випурхували б з його рукавів.
— Так, але хіба ти не відчуваєш усю його окультну силу? — сказав Двоцвіт.
Коен дістав великого жовтого сірника з глибин свого кисета, кинув швидкий погляд на Верта і рішуче чиркнув сірником об скаменілий ніс.
— Слухай, — сказав він Двоцвіту якомога м’якішим тоном, — чого ти від мене очікуєш? Я достатньо повештався світом, бачив чимало всіляких магічних трюків і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього. Та й взагалі, чарівники вмирають так само, як будь-хто інший, коли ти встромляєш у них...
Прозвучав гучний ляскіт — тієї миті Ринсвінд згорнув книгу. Він встав і обвів очима довкола себе.
А далі сталося ось що:
Нічого.
Минуло трохи часу, перш ніж це усвідомили інші. Кожен інстинктивно пригнувся, очікуючи вибуху білого світла, чи мерехтливої вогняної кулі, чи, у випадку Коєна, який загалом нічого особливого не очікував, — двійко білих голубів та ще, може, одного трохи пом’ятого кроля.