Чи, як стверджували більш надійні свідки, наче золотистий сироп.
Це було б гарним, драматичним закінченням, та в житті все відбувається трохи інакше, тож мали відбутися ще деякі події.
Була ще «Октава», приміром.
Коли на неї впало сонячне проміння, книга моментально згорнулася і почала падати назад на вежу. Як збагнули багато очевидців, її падіння на їхні голови було єдиною справді чарівною подією у Дисковіті.
Почуття блаженства і братерства випарувалися разом з росою, коли настав ранок. Ринсвінда і Двоцвіта відтиснув набік натовп, що кинувся вперед, штовхаючись і намагаючись перелізти одне через одного, з простягнутими догори руками.
«Октава» впала в саму гущу галасливої юрми.
Почувся ляскіт. Виразний ляскіт, такий ляскіт, що видає кришка, яка не має наміру похапцем відчинятися.
Ринсвінд поглянув крізь чиїсь ноги на Двоцвіта.
— Знаєш, що, я думаю, зараз станеться? — спитав він, криво посміхаючись.
— Що?
— Думаю, що коли ти відчиниш Багаж, там всередині буде лиш твоя білизна, ось що я думаю.
— Ох.
— Думаю, «Октава» вміє про себе подбати. Кращого місця для неї справді годі й шукати.
— Напевне, так. Знаєш, іноді у мене таке відчуття, що Багаж добре знає, що робить.
— Я тебе розумію.
Вони рачки вибралися з розбурханого натовпу, підвелися на ноги, обтрусили з себе пилюку і попростували до сходів. Ніхто не звернув на них уваги.
— Що вони тепер роблять? — спитав Двоцвіт, намагаючись щось побачити через голови юрбища людей.
— Здається, вони силкуються підважити його кришку, — сказав Ринсвінд.
Почувся ляскіт і чийсь крик.
— Схоже, Багажу до вподоби бути в центрі уваги, — відзначив Двоцвіт, коли вони почали обережно спускатися сходами.
— Еге ж, йому, очевидно, йде на користь виходити поміж люди, — погодився Ринсвінд. — А мені, гадаю, не завадило б піти та й замовити десь пару келишків.
— Хороша ідея, — сказав Двоцвіт. — Я б теж чогось випив.
Був вже майже полудень, коли Двоцвіт нарешті прокинувся. Він не міг пригадати ні те, чому опинився на горищі, де сушилося сіно, ні чому на ньому чужий плащ, зате він прокинувся з однією нав’язливою думкою.
Він вирішив, що обов’язково мусить сказати про це Ринсвінду.
Викотившись з оберемка сіна, він приземлився на Багаж.
— Ба, ти вже тут? — здивувався він. — Сподіваюся, тобі соромно за свою поведінку.
Видно було, що Багаж зніяковів.
— Ну гаразд, я хочу причесатися. Відчинися, — сказав Двоцвіт.
Багаж слухняно підкинув вгору кришку. Двоцвіт почав порпатися між торбинок та скриньок, що були всередині, доки не знайшов гребінь та люстерко і так-сяк ліквідував ознаки учорашньої веселої ночі. Тоді він серйозно подивився на Багаж.
— Я так розумію, ти мені не скажеш, що зробив з «Октавою»?
Вигляд Багажу можна було назвати не інакше як «дерев’яний».
— Ну добре. Тоді ходімо.
Двоцвіт вийшов на сонячне світло, що було — як на його теперішнє самопочуття — трішки заяскравим, і поплентався вулицею вперед. Все було свіжим і оновленим, навіть запахи, проте здавалося, що більшість людей ще не прокинулись. Ніч була довгою.
Він знайшов Ринсвінда біля входу до Вежі мистецтв — той наглядав за командою робітників, які спорудили щось на кшталт лебідки на даху і тепер спускали скаменілих чарівників на землю. Йому, здавалося, допомагала якась мавпа, та Двоцвіт був не в стані дивуватися, хай би що там було.
— Їх можна буде оживити? — спитав Двоцвіт.
Ринсвінд оглянувся.
— Що? О, це ти. Ні, напевне, не можна. Боюсь, вони таки впустили додолу бідного стариганя Верта. П’ятсот футів униз на кам’яну бруківку.
— Ти зможеш якось цьому зарадити?
— Зроблю собі гарну альпійську гірку, — Ринсвінд повернувся і помахав рукою робітникам.
— Ти щось дуже бадьорий, — сказав Двоцвіт з ноткою докору в голосі. — Так і не лягав спати?
— Дивно, та мені чомусь не спалося, — відповів Ринсвінд. — Я вийшов подихати свіжим повітрям, а там кожен, здавалося, не знав, за що взятися, тож я ніби як спробував їх згуртувати, — він кивнув на бібліотекаря, який чіплявся за його руку, — ну і почав наводити лад. Гарний сьогодні день, правда? Повітря — мов вино.
— Ринсвінде, я вирішив, що...
— Знаєш, я гадаю, що міг би поновитися в Академії, — бадьоро сказав Ринсвінд. — Думаю, цього разу я дійсно міг би дати собі раду. Я вже починаю вірити, що опаную магію і успішно закінчу навчання. Недарма кажуть, коли вже ти спромігся на summa cum laude, то й живеться легко...[26]
— Це добре, бо...
— До того ж нагорі тепер вдосталь місця, бо всі поважні мужі стоятимуть при вході, наче швейцари, і...
— Я їду додому.
— ...кмітливий парубійко, який щось трохи бачив у житті, міг би... що?
— У-ук?
— Я сказав, я іду додому, — повторив Двоцвіт, пробуючи делікатно струсити з себе бібліотекаря, який намагався вискубати з нього бліх.
— Куди додому? — розгублено запитав Ринсвінд.
— До справжнього дому. До свого дому. Туди, де я живу, — розтлумачив Двоцвіт у свій звичний наївний спосіб. — Назад через море. Ти ж розумієш. Туди, звідки я прибув. Чи не міг би ти припинити робити оце зі мною?
— О.
— У-ук?
Настала пауза. Тоді Двоцвіт продовжив далі:
— Бачиш, вночі мені спало на думку, мені здалося, одним словом, усі ці мандри і пізнавання світу — дуже цікаво, але чимале задоволення можна отримати й від того, де ти вже побував. Знаєш, коли розкладаєш свої фотографії в альбомі і поринаєш у спогади.
— Справді?
— У-ук?
— Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому. Думаю, ось що я хотів сказати.
Ринсвінд ще раз прокрутив цю фразу в голові.
Навіть за другим разом вона йому анітрохи не сподобалась.
— Ох, — знову зітхнув він. — Що ж, добре. Якщо це те, чого ти хочеш. То коли ти їдеш?
— Сьогодні, думаю. Повинен бути корабель, що йде кудись в тому напрямку.
— Гадаю, так, — знічено сказав Ринсвінд. Він поглянув собі під ноги. Тоді поглянув на небо. Відкашлявся.
— Ми з тобою немало усього пережили, еге ж? — сказав Двоцвіт, штурхнувши його ліктем під бік.
— Ага, — сказав Ринсвінд, силкуючись витиснути з себе усмішку.
— Ти ж не засмутився, правда?
— Хто — я? — перепитав Ринсвінд. — Божечку, ні. Тисяча різних справ попереду.
— В такому разі, добре. Слухай, ходімо поснідаймо, а тоді ти зможеш провести мене до доків.
Ринсвінд понуро кивнув, повернувся до свого асистента і вийняв з кишені банан.
— Ти вже второпав, що треба робити, продовжуй без мене, — пробурмотів він.
— У-ук.
Насправді не було жодного корабля, що йшов би бодай приблизно у напрямку Агатійської імперії, та це питання легко вирішувалося, бо Двоцвіт просто продовжував викладати золоті монети на долоню першого капітана, чий корабель мав більш-менш охайний вигляд, доки той раптом не побачив переваги у зміні курсу.
Ринсвінд чекав на пристані неподалік, доки Двоцвіт закінчив розрахунки з капітаном, заплативши йому в сорок разів більше, ніж коштувало усе його судно.
— Ну, ось і домовились, — сказав Двоцвіт. — Він висадить мене на Кавових островах, а звідти я вже без проблем сяду на інший корабель.
— Чудово, — сказав Ринсвінд.
Двоцвіт задумався на якусь мить. Тоді відчинив Багаж і витягнув звідти торбинку з золотом.
— Ти не бачив Коєна та Бетан відучора? — спитав він.
— Гадаю, вони пішли кудись одружуватися, — відповів Ринсвінд. — Я чув, як Бетан сказала «зараз або ніколи».
— Ну, то коли побачиш їх, передай їм оце, — сказав Двоцвіт, простягаючи йому торбинку. — Я знаю, як недешево коштує влаштовувати власне житло з самого початку.
26
В оригіналі фраза «if it’s summa cum laude, then the living is easy» відсилає до перших рядків знаменитої арії «Summertime» («Summertime, and the living is easy») з опери «Порґі та Бесс» (1935) Джорджа Гершвіна. —