Навкруг них шипіли й мерехтіли тихим сяйвом книги, лиш зрідка у напівмороці пробігав розряд безконтрольної магічної сили в напрямку до завбачливо розміщених прутів заземлення, що були прикріплені цвяхами до полиць. У повітрі чувся жерстяний блакитний запах і звук ледь вловного цокотіння потойбічних сутностей.
Як і багато інших приміщень Невидної академії, бібліотека насправді була набагато просторішою, ніж здавалося ззовні, а все тому, що магія дивним чином викривлює простір, до того ж це була чи не єдина бібліотека у всесвіті, що могла похвалитися полицями Мебіуса. Але картотека в голові бібліотекаря була в ідеальному функціональному стані. Він зупинився біля стосу замусолених книг, що погойдувався у повітрі, і стрибнувши вгору, щез у пітьмі. Почулося шарудіння сторінок, і на Траймона м’яко опустилася хмарина пилюки. Наступної миті з’явився і сам бібліотекар, тримаючи в руках тонку книжку.
— У-ук, — сказав він.
Траймон обережно її взяв.
Оправа була подряпана, з загнутими кутиками, золоте тиснення літер практично стерлося, і йому ледве вдалося розібрати — старою магічною мовою, що була поширена в долині Цорт, — назву: «Храм же Сей Величний, шо Цорт Звецця, Тайна Повість».
— У-ук? — стурбовано запитав бібліотекар.
Траймон акуратно погортав сторінки. Він не дуже знався на мовах, завжди вважав їх надзвичайно недосконалим інструментом, а відтак таким, який давно слід замінити якоюсь простою і зрозумілою системою цифр, однак ця книжка здавалася саме тим, що він шукав. У ній були цілі сторінки, вкриті стовпчиками змістовних ієрогліфів.
— Це єдина книжка про піраміду Цорта, що є в бібліотеці? — спитав він повільно.
— У-ук.
— Ти впевнений?
— У-ук.
Траймон прислухався. Десь далеко від них почулося шаркання ніг, що наближались до бібліотеки, і гомін голосів, що сперечалися між собою. Та він і про це подбав заздалегідь.
Чарівник сягнув рукою до кишені.
— Хочеш ще один банан?
Скундський ліс таки дійсно був зачарованим, що на Диску було звичайнісіньким явищем. До того ж він був єдиним лісом у всьому всесвіті, який місцевою мовою називався «Твій Палець, Дурню», що було буквальним перекладом слова «скунд».
Причина появи такої назви була банальною. Коли перші дослідники з теплих країв уздовж Округлого моря прибули до цього прохолодного регіону на задвірках Дискосвіту, вони заповнювали прогалини у своїх картах найпростішим, а відтак геніальним способом: хапали першого-ліпшого аборигена, тицяли пальцем на якийсь віддалений об’єкт ландшафту, голосно і виразно артикулювали запитання і записували усе, що ошелешений бідака їм говорив. Ось так у численних поколіннях атласів були увіковічені такі географічні чудасії, як «Просто Гора», «Що-що, Не Розумію?» і, звісно, «Твій Палець, Дурню».
Дощові хмари нависли над лисими вершинами гори Оолскундрагод («Хто Цей Дурень, Що Не Знає, Що Таке Гора?»), і Багаж зручніше вмостився під деревом, з якого падали краплини води і яке безуспішно намагалося зав’язати бесіду.
Двоцвіт і Ринсвінд сперечалися. Особа, через яку почалася ця суперечка, сиділа на даху своєї оселі (червоному у білу цятку) і зацікавлено за ними спостерігала. Вона мала вигляд когось, від кого тхне так, наче він живе у грибі, — і це неабияк турбувало Двоцвіта.
— Ну, то чому ж у нього немає червоного капелюшка?
Ринсвінд зволікав з відповіддю, намагаючись вловити, до чого веде Двоцвіт.
— Що? — врешті не витримав він.
— У нього повинен бути червоний капелюшок, — сказав Двоцвіт. — І він, безперечно, повинен бути чистішим та набагато... набагато приємнішим чи що. Як на мене, він не подібний на жодного з гномів.
— Не розумію, про що це ти.
— Поглянь лиш на його бороду, — строго сказав Двоцвіт. — Та мені доводилось бачити головки сиру, оброслі тим, що значно більше скидалося на бороду.
— Слухай, він шість дюймів заввишки і живе у грибі, — процідив Ринсвінд. — Ясна річ, це збіса справжній гном.
— То ми повинні вірити йому на слово?
Ринсвінд занепокоєно зиркнув на гнома.
— Даруйте, — сказав він. Тоді відтягнув Двоцвіта на інший бік галявини.
— Слухай, — процідив він крізь зуби. — Якби він мав п’ятнадцять футів зросту і сказав, що він — велетень, ми б також мали тільки його слова як доказ, так?
— Він може виявитись ґобліном, — заперечив Двоцвіт.
Ринсвінд поглянув через плече на крихітну фігурку, що завзято колупала пальцем у носі.
— Ну? — сказав він. — То що? Гном, ґоблін, піксі — яка різниця?
— Не піксі, — твердо сказав Двоцвіт. — Піксі носять такі зеленкуваті костюмчики і загострені догори капелюшки, а з голови у них стирчать такі маленькі штуковини типу антен із гульками на кінці. Я бачив на малюнках.
— Де саме?
Двоцвіт помовчав якийсь час, розглядаючи свої сандалі.
— Гадаю, вона називалася «бла-бла-бла».
— Бла-бла-що? Не розчув.
Дрібний чоловік раптом зацікавився своїми долонями.
— «Книжка про квіткових фей для наймолодших»[7], — промурмотів він вже голосніше.
Ринсвінд витріщився на нього оторопіло.
— Це що — посібник про те, як уникнути зустрічі з ними?
— Та ні, — поквапився пояснити Двоцвіт. — В ній ідеться про те, як їх знайти. Я добре пам’ятаю ті малюнки, — на його обличчі з’явився замріяний вираз, і Ринсвінд ледь стримався, щоб не застогнати. — Там був навіть малюнок однієї особливої феї, котра приходить, щоб забрати собі твої зуби.
— Що, справді приходить і витягує тобі зуби?
— Ні, ні, я мав на увазі інше. Після того, як у тебе випав зуб, ти мав покласти його собі під подушку, а фея приходила, забирала його і залишала натомість одне рину.
— Навіщо?
— Що навіщо?
— З якого дива вона колекціонує зуби?
— Бо так.
Ринсвінд уявив собі на секунду образ чудернацької істоти, що живе в замку, збудованому з зубів. То була одна з тих уявних картинок, яку намагаєшся відразу ж викинути з голови. Безуспішно.
— Тьху! — сказав він.
«Червоні капелюшки»! Він задумався, чи варто просвітити туриста про те, яким є справжнє життя, коли ти радієш, якщо вдалося упіймати жабу на вечерю або знайти сховок від дощу в заячій норі, а сова видається тобі безгучним жахом, що шугає серед ночі. Штани з кротячого хутра здаються безглуздою ідеєю, аж доки тобі особисто не доведеться зняти їх із їхнього власника, попередньо загнавши в кут того малого злостивого хитруна у його ж норі. А щодо червоних капелюшків, кожен, хто наважиться розгулювати в лісі у такому яскравому, примітному уборі, розпрощається з ним вже дуже, дуже скоро[8].
Цим він хотів сказати: бачиш, життя гномів та ґоблінів — бридке, жорстоке і куце. Як і вони самі.
Він дійсно хотів усе це сказати — і не зміг. Як на людину, що має невгамовну жагу побачити увесь безмежний світ, Двоцвіт насправді ніколи не виходив за поріг власних ілюзій. Сказати йому правду було б тим самим, що копнути спанієля.
— Тьох вох твіть-тувіть, — цвірінькнув голос біля його ніг. Чарівник глипнув униз. Гном, що назвався Сваєрсом, дивився на нього знизу вгору. Ринсвінд був винятково здібним до мов. Гном йому щойно сказав: «В мене залишилось трохи вчорашнього шербету з тритона».
— Звучить апетитно, — скривився Ринсвінд.
Сваєрс знову штурхнув його у щиколотку.
— З тим іншим довготелесим усе гаразд? — стурбовано запитав він.
— Він просто оговтується від зіткнення з реальністю, — відповів Ринсвінд. — До речі, в тебе немає часом червоного капелюха?
— Тщьох?
— Та нічого, пусте.
— Я знаю, де можна знайти їжу для довготелесих, — сказав гном, — і місце для ночівлі теж. Це неподалік.
Ринсвінд поглянув на небо, до якого тепер, здавалося, можна було досягнути рукою. Денне світло витікало з навколишнього ландшафту, мов вода, а хмари мали такий вигляд, наче щойно почули прогноз погоди про снігову бурю і тепер думали, що ж робити. Звичайно, істотам, що живуть у грибах, зовсім не обов’язково вірити, але приманка на гачку у вигляді гарячої їжі та сухої постелі змусила Ринсвінда заковтнути пропозицію відразу ж.
7
Назва відсилає до праць Сесілі Мері Баркер (1895-1973) — у своїх книжках, зокрема у «The Book of the Flower Fairies» (1927), вона малювала дітей у костюмах численних рослинних фей й писала про них вірші; все це дуже віддалено стосувалося фольклорних фейрі. —
8
Тут посилання не лише на відому усім казку про Червоний Капелюшок, але й на фольклорних персонажів, що відомі у Йоркширі — т. зв. «Червоних Шапок», злих ґоблінів. —