Літо було в розпалі, тож болота пересохли, але ніхто цьому особливо не радів, бо вони тепер ставали проїзними для всіх, внаслідок чого Гайдамовичі зазнавали постійних нападів роззухвалених неустанною війною гультяїв і бандитів — у такий час важко було зрозуміти, хто кого тримається і на чийому боці стоїть. Одного разу напали на нас москалі, Гайдамович мусив із ними домовлятися і платити викуп. Іншим разом ми відбивали напад банди військових мародерів. Молодий Ричивольський схопив зброю і застрелив кількох, що всі вважали великим геройством.
Я в кожному проїжджому вичікував королівського посланця, прагнучи, аби Його Величність забрав мене до себе, але нічого в цій справі не діялося, бо війна тривала, і Король енергійно рухався разом із військом, забувши, либонь, про свого чужоземного лікаря. Я гадав, що й без запрошення вирушу в дорогу, але що з того, якщо я й на коня не міг сісти сам. Охоплений цими сумними думками, я тимчасом дивився зі своєї лавочки, як довкола М'якушки з дня на день у чимраз більших кількостях збиралися молоденькі прислужниці з дому, селянські діти, а часом і панич, і панночки Гайдамовичів — і всі слухали її оповідок.
— Про що вони там так щебечуть? Що кажуть? — допитувався я в Ричивольського, який спочатку підслуховував, а потім уже відкрито підсідав до тієї дивної групи. Потім переказував мені все, коли клав мене спати і своїми маленькими долонями втирав мені в шрами, що мали загоїтись, смердючу мазь від шептухи — медикамент, який виявився на диво помічним.
— Вона розповідає, що в лісі, далеко за болотами, є країна, де місяць світить таким самим блиском, як сонце, яке темніше, ніж наше. — Його пальці делікатно гладили мою нещасну шкіру, щоб потім вим'яти трохи моє стегно й домогтися, щоб у ньому краще кружляла кров. — У тій країні люди живуть на деревах, а сплять у дуплах. У місячний день видираються на самі верхівки дерев і там підставляють місяцю голі тіла, від чого їхня шкіра робиться зеленою. Завдяки тому світлу вони зовсім не мусять їсти, і їм достатньо лісових ягід, грибів і горіхів. А оскільки там не треба обробляти землю ані будувати садиб, то будь-яка праця виконується там для задоволення. Немає там ніяких володарів чи панів, немає селян чи князів. Коли мають щось зробити, збираються на одному дереві й радяться, а потім роблять те, що постановили. Якщо хтось від цього ухиляється, то дають йому спокій і залишають його: однаково повернеться. Якщо хтось когось полюбить, то залишається з ним на якийсь час, а коли це почуття в нього минає, то він іде до когось іншого. Звідси беруться діти. А коли вже така дитина з'явиться, то за батьків має всіх, і всі охоче такою дитиною займаються. Часом, коли вилізуть на найвище дерево, маячить їм здаля наш світ, бачать дими спалених сіл і відчувають сморід спалених тіл. Тоді швидко тікають під листя, не хочуть-бо паскудити собі очей такими картинами та псувати носа такими запахами. Яскравість нашого світу для них огидна й відразлива. Вважають це якимось міражем, бо ніколи ніякі татари чи москалі до них не добиралися. Вони гадають, що ми нереальні, що ми — це поганий сон.
Якось Ричивольський запитав М'якушку, чи вірить вона в Бога.
— А що таке Бог? — відповіла вона запитанням.
Усім це здалося дивним, але також і привабливим, отаке життя без усвідомлення існування Бога — могло воно бути простішим, і не треба би було ставити собі цих дражливих запитань. Чому це Бог дозволяє такі великі страждання, якщо він добрий, милосердний і всемогутній?
Я якось попросив запитати, як цей зелений народ проводить зиму. Ще того самого вечора Ричивольський приніс мені відповідь і, розминаючи моє бідне стегно, розповів, що вони взагалі зими не помічають, бо тільки-но настають перші холоди, вони збираються в найбільшому дуплі найбільшого дерева і там, тулячись одне до одного, як миші, западають у сон. Помалу покриває їх густий мох, який захищає від холоду, до того ж великі гриби виростають на вході до дупла, тож іззовні вони стають невидимими. Їхні сни мають таку властивість, що є спільними, тобто коли хтось щось снить, то другий те неначе «бачить» у своїй голові. У такий спосіб їм ніколи не буває нудно. За зиму вони дуже худнуть, тому коли сходить перший теплий весняний місяць, усі вилазять на верхівки дерев і там цілими місячними днями підставляють його променям бліді тіла, аж поки добряче зазеленіють. Мають вони також свій спосіб спілкуватися з тваринами, а оскільки не їдять м'яса й не полюють, то тварини дружать із ними та допомагають їм. Начебто навіть розповідають їм свої тваринні історії, завдяки чому ці люди стають мудрішими й краще знають природу.