Усе це здалося мені народними байками, я навіть замислювався, чи не вигадує цих речей сам Ричивольський, тому одного дня, з допомогою слуги, я підкрався, щоб послухати М'якушку. Мушу визнати, що дівчинка говорила цілком вільно й сміливо, і всі мовчки її слухали, а того, чи Ричивольський не збагатив якось її розповідь, ствердити я все ж не міг. Одного разу попросив я запитати її про смерть. Ричивольський приніс мені таку відповідь:
— Вони вважають себе рослинами. Людина — це рослина, кажуть, і тварини її з'їдять. Тому своїх померлих вони прив'язують до гілок на деревах і чекають, аж тіло пожеруть птахи й лісні звірі.
У середині серпня, коли болота ще більше пересохли, а дороги стали твердими, з'явився нарешті в Гайдамовичах так довго очікуваний мною посланець від Короля. Прибув він зі зручним екіпажем, кількома солдатами, а так само з листами й дарунками для мене: були там новий одяг і добрі напої. Мене так зворушила ця королівська щедрість, що я аж розплакався. Радість моя була великою, бо через кілька днів мали ми вирушати назад до світу. Кульгаючи й підскакуючи, я раз по раз обціловував Ричивольського, досить уже маючи цього обійстя, схованого між лісами й болотами, цього згнилого листя, цих мух, павуків, хробаків, жаб, хрущів всілякого роду, всепроникної вогкості, запаху мулу, важкого, одурманливого аромату зелені. Мені вже все це остогидло. Нарис про plica polonica я вже, властиво, написав і думав, що сильно підірвав до нього довіру. Описав також кілька тутешніх рослин. Що ж мені тут іще робити?
Молодий Ричивольський не був, однак, так як я, задоволений скорим від'їздом. Він неспокійно поводився, десь зникав, а вечорами інформував мене лишень, що йде під липу поговорити, твердячи при цьому, що веде власні дослідження. Я про щось мав би здогадатися, але так був приголомшений близьким від'їздом, що нічого не сподівався.
Повня випала на перші дні вересня, а я завжди погано сплю під час повні. Місяць стояв над лісом і болотами такий великий, що міг пробудити страх. Це була одна з останніх ночей перед виїздом — хоч я перед цим цілий день пакував свої гербарії й почувався втомленим, проте не міг заснути і крутився з боку на бік. Мені здавалося, що десь у домі чулися якісь шепоти, тупіт маленьких ніг, шорхання, застережливе рипіння завіс у дверях. Я гадав, що це якась мара, але вранці виявилося, що ні. Отож усі діти й уся молодь зникли з дому без сліду, серед них і діти підкоморія, чотири дівчинки й хлопець — усіх разом було їх тридцять чотири, усе потомство цього поселення; залишились тільки немовлята біля матчиних грудей… Зник також мій гарний молодий Ричивольський, якого я вже бачив біля себе при французькому дворі.
То був судний день у Гайдамовичах, жіноче голосіння летіло аж до неба. Швидко відкинули думку, що це справа татар, які, як відомо, беруть дітей у ясир — надто тихо все відбулося. Почали припускати, що тут діяла якась нечиста сила. Чоловіки, нагостривши, хто що мав — коси, серпи, мечі, — раз по раз хрестячись, рушили ополудні зімкнутим загоном на пошуки пропалих. Нікого, однак, не знайшли. Під вечір парубки виявили в лісі недалеко від двору дитяче тіло, розміщене високо на дереві, від чого зчинився страшний крик, усі-бо розпізнали за саваном, що був це отой Зелений Хлопець, який помер навесні. Зараз уже небагато від нього лишилося, бо птахи зробили своє.
Зникло з обійстя все, що свіже й молоде, — і майбутнє зникло. Ліс стояв муром навколо Гайдамовичів, наче був військом наймогутнішого королівства на всій землі і наче саме тепер його герольди проголошували повернення. Куди? В останнє, безконечної величини коло світу, поза тінь листя, поза пляму світла, у вічну тінь.
Я чекав на повернення молодого Ричивольського ще три дні, аж врешті-решт залишив йому листа: «Якби ти вернувся, де б я не був, приїдь до мене». Після тих трьох днів усі в Гайдамовичах зрозуміли, що молоді вже не знайдуться, що пішли вони до місячного світу. Я плакав, коли рушав королівський екіпаж, але не через докучливу все ще ногу, а внаслідок якогось глибинного збудження. Оце я покидав останнє коло світу, його гидкі вогкі рубежі, його не записаний ніде біль, його розмиті непевні горизонти, за якими є вже тільки Велике Ніщо. І знову прямував до центру, туди, де одразу все набирає смислу й укладається в єдину цілість. І записую зараз те, що я на рубежах побачив, чесно, так як було, нічого не додаючи, нічого не віднімаючи; і розраховую, що Читач допоможе мені зрозуміти, що там тоді сталося і що мені збагнута важко, бо периферія світу назавжди позначає нас таємничою німотою.