Консерви
Коли вона померла, він справив їй належний похорон. Прийшли всі її приятельки, бридкі старі пані в беретах, у шубах, що пахли нафталіном, із комірами з нутрій, із яких стирчали їхні голови, наче великі бліді шишки. Почали тактовно схлипувати, коли труна на мокрих від дощу мотузах з'їхала вниз, а потім, збиті в групки під куполами складаних парасольок із найнеймовірнішими візерунками, рушили в напрямку автобусних зупинок.
Ще того самого вечора він відкрив маленький бар, де вона тримала свої документи, і шукав там… сам не знав, що саме. Гроші. Акції. Облігації. Один із тих полісів на спокійну старість, які завжди рекламують по телебаченню осінніми сценами, повними опадаючого листя.
Він познаходив тільки старі ощадні книжечки з шістдесятих і сімдесятих років, а також партійний квиток батька, який щасливо помер у вісімдесят першому році в цілковитому переконанні, що комунізм є устроєм метафізичним і вічним. Лежали там також його малюнки з дитячого садка, старанно зібрані в картонній теці з гумкою. Це його зворушило. Ніколи б він не подумав, що вона зберігала його малюнки. Були там також її зошити, заповнені рецептами на пікулі, маринади й конфітюри. Кожен починався на окремій сторінці, а назву прикрашали несміливі завитки — кухонна демонстрація потреби краси. «Пікулі з гірчицею». «Маринована диня á Іа Діана». «Салат авіньйонський». «Боровик по-креольськи». Часом з'являлися дрібні екстраваґанції: «Желе з яблучних шкірок», наприклад, або «Татарак у цукрі».
Це навело його на думку, щоб зійти до пивниці. Він не бував там роками. Але вона, його мати, охоче проводила там час, і він цьому якось ніколи не дивувався. Коли вона вважала, що він надто голосно дивиться футбол, коли нічим не допомагали її щораз мізерніші скарги, він чув брязкіт ключів, а потім стукіт дверей — і вона зникала на довгий, благословенний час. І тоді вже без жодних перешкод він міг віддаватися своєму улюбленому заняттю — випорожненню все нових банок пива і пильнуванню двох груп чоловіків, одягнених у кольорові футболки, які переміщалися в погоні за м'ячем з однієї половини поля на іншу.
Пивниця виглядала надзвичайно охайно. Тут лежав маленький витертий килимок — ох, він пам'ятав його ще з дитинства — і стояло оббите плюшем крісло; на ньому він помітив гарненько складений зв'язаний на спицях плед. Ще тут був торшер зі столиком і кілька вкрай зачитаних книжок. Однак те, що створювало пекельне враження, — це полиці, повні блискучих баночок із консервами. На всіх них були приліплені етикетки, на яких повторювалися, як він зауважив, назви з зошитів із рецептами: «Корнішони в заливці пані Стасі, 1999», «Паприка на закуску, 2003», «Смалець пані Зосі». Деякі з цих назв звучали таємничо, наприклад «Квасолька-шпарагівка апертизована» — він ніяк не міг собі пригадати, що значить «апертизувати»[1]. Вигляд стиснутих у баночці блідих грибів, різнобарвних овочів чи криваво-червоних перчиків пробуджував у ньому жагу до життя. Поверхово обшукав полички, але не знайшов захованих за баночками цінних паперів чи грошей. Виглядало на те, що вона нічого йому не залишила.
Він розширив свій життєвий простір за рахунок її кімнати — кидав тут тепер брудні лахи та складав коробки з пивом. Час від часу приносив собі знизу ящик консервів, по черзі відкривав баночки одним рухом долоні й виделкою вигрібав зсередини те, що там було. Пиво й горішки чи солоні палички в поєднанні з маринованою паприкою або маленькими, делікатними, як немовлята, корнішонами смакували чудово. Він сидів перед телевізором, обдумуючи свою нову життєву ситуацію, свіжо здобуту свободу. Йому здавалося, ніби він щойно здав матуру, і все було для нього відкрите; наче починалося нове, справжнє життя. А він же мав уже свої літа, минулого року стукнуло п'ятдесят, почувався, однак, молодо — саме як випускник школи.
Хоча гроші з останньої пенсії померлої матері помалу закінчувались, він вирішив, що ще має час на ухвалення правильних рішень. Без поспіху з'їсть те, що вона залишила йому в спадок. Купуватиме щонайбільше хліб і масло. І, звичайно, пиво. Потім, може, і справді пошукає якусь роботу — саме цим свердлила вона йому дірку в голові упродовж останніх двадцяти кількох років. Може, піде до бюро працевлаштування — напевно, знайдеться щось для п'ятдесятирічного шкільного випускника, такого, як він. Може, навіть одягне світлий костюм, як слід нею випрасуваний і повішений у шафі в комплекті з блакитною сорочкою, і рушить у місто. Якщо тільки не буде по телебаченню ніякого футболу.