Він був вільний. Але трохи бракувало йому човгання материних капців, він звик до того монотонного звуку, до якого зазвичай додавався її тихий голос: «Дав би вже спокій тому телевізору, пішов би кудись до людей, познайомився з якою дівчиною. Чи маєш намір прожити так решту життя? Знайшов би собі власне мешкання, тут надто тісно для двох. Люди женяться, мають дітей, їздять у відпустку з палаткою, домовляються на шашлики. А ти що? Не соромно тобі, що утримує тебе стара хвора жінка? Спершу твій батько, а тепер ти — все вам треба випрати, випрасувати, принести додому продукт. Цей телевізор заважає мені, я не можу спати, а ти сидиш біля нього до ранку. Що ти там дивишся цілими ночами, як тобі не набридне?» Так товкла цілими годинами, тож купив собі слухавки. Це було якесь вирішення: вона не чула телевізора, а він її.
Зате тепер було якось надто тихо. Її дбайливо колись прибрана кімната, повна серветок і сервантів, почала заповнюватись стосами порожніх упаковок, баночок, брудного одягу, а потім також дивним запахом — зопрілих простирадл, штукатурки, якої вже торкнулися язики грибка, замкненого простору, який, позбавлений найменшого руху повітря, починає псуватися і ферментувати. Колись, коли він шукав чисті рушники, то знайшов на дні шафи ще одну батарею консервів; вони стояли заховані, під стосами постільної білизни, зарившись у мотки вовни — партизани, п'ята слоїкова колона. Він уважно передивився їх — від тих із пивниці вони відрізнялися віком. Написи на етикетках були трохи вицвілі, повторювалися роки 1991 і 1992, але траплялися також одиничні екземпляри ще старші — наприклад із 1983 року і один із 1978. Це він виявився головною причиною неприємного запаху. Металева кришечка проіржавіла і впустила всередину повітря, взамін обдаровуючи приміщення смородом розкладу. Що б не було колись у цій банці, тепер воно перетворилося на брунатний клубок. Він усе це з огидою викинув. На етикетках повторювалися схожі написи, от хоча б: «Диня в пюре з порічок» або «Порічки в пюре з дині». Були тут також зовсім посивілі корнішони. Вмісту багатьох інших банок ніхто вже не зумів би розпізнати, якби не ґречний і услужний напис. Мариновані гриби перетворилися на непрозоре темне желе, джеми — на чорні згустки, а паштети збилися в маленькі засушені грудочки. Наступні консерви він знайшов у шафці для взуття і в схованці під ванною. Були також сховані в тумбочці біля її ліжка. Його вразила ця колекція. Чи вона ховала їжу від нього, чи робила ці запаси для себе, гадаючи, що колись її син виїде? А може, залишила їх саме йому, вважаючи, що вона помре першою, адже матері, згідно з порядком природи, живуть менше, ніж сини… Може, хотіла йому цими консервами забезпечити майбутнє? Він розглядав усе нові консерви зі змішаними почуттями зворушеності й огиди. І от наштовхнувся на одну (в кухні під мийкою) з написом «Шнурівки в оцті, 2004» — це мусило занепокоїти його. Він дивився на згорнуті в клубок коричневі шнурочки, що плавали в заливці, й чорні кульки гвоздики між ними. Йому стало всього лиш ніяково.
Він пригадав, як вона чатувала на нього, коли він стягав із вух слухавки і йшов у туалет; тоді вона спішно вислизала з кухні й ставала в нього на дорозі. «Усі пташата покидають свої гнізда, таким є порядок речей, батькам належиться відпочинок. В усій природі існує цей закон. То навіщо ж ти мене мучиш, ти вже давно мусив виїхати й улаштувати своє життя», — стогнала вона. Потім, коли він пробував її делікатно оминути, хапала його за рукав, її голос ставав вищим і ще більш пискливим: «Мені належиться спокійна старість. Дай мені нарешті спокій, я хочу відпочити». Він, однак, уже був у туалеті, провертав ключик і віддавався своїм думкам. Вона ще пробувала його перехопити, коли він повертався, але з явно меншою рішучістю. Потім розчинялася непомітно у своїй кімнаті, і там слід по ній пропадав аж до наступного ранку, коли вона навмисне гриміла начинням, щоб він не міг спати.
Але ми ж знаємо, що матері кохають власних дітей, тому вони є матерями — щоб кохати і вибачати.
Тому він зовсім не перейнявся тими шнурівками, а потім — губкою в томатному соусі, яку знайшов у пивниці. Була вона, зрештою, лояльно підписана «Губка в томатному соусі, 2001». Він відкрив її щоб перевірити, чи напис узгоджується із вмістом, і викинув усе це в смітник. Ці дивацтва він не вважав розрахованими на майбутнє злостивостями на свою адресу. Адже знаходив він і справжні рідкості. Однією з останніх баночок на верхній полиці в пивниці була розкішна рулька. Досі також текли в нього слинки на згадку про гостро заправлені бурячки, які він відкрив за шторою в кімнаті. За два дні зжер кілька баночок. А на десерт вибирав пальцем просто зі слоїчка конфітюр із айви.