— А чи завжди мали?
— Що ви маєте на думці, кажучи «чи завжди»? Ясно, що завжди.
Жінка дещо нервовим рухом згорнула долонею окрушки торта зі столу і вигладила обрус.
— Пані Стасю, а якими кольорами пишуть кулькові ручки? — запитав він знову.
Не встигла вона відповісти, як він тут же нетерпляче додав:
— Синім, правда? Кулькові ручки, відколи їх винайшли, пишуть синім.
Усмішка помалу зникла з поморщеного обличчя жінки.
— Та не нервуйтеся ви так. Є ще червоні й зелені.
— Ну, так, але найчастіше сині, правда?
— Може, вип'єте чогось міцнішого? Келишок наливки?
Він уже хотів відмовити, бо йому не можна було пити алкоголю, але, мабуть, вирішив, що ситуація зараз виняткова. Погодився.
Жінка відвернулася до меблевої стінки й витягнула з бару пляшку. Старанно відміряла два келишки. Руки в неї трошки тремтіли. У кімнаті все було білим і блакитним — шпалери в блакитні смужки, біле покривало і блакитні подушки на софі. На столі стояв букет зі штучних білих і блакитних квітів. Наливка розлила в їхніх устах солоднечу й заштовхала небезпечні слова вглиб тіла.
— А скажіть мені, — обережно почав він, — чи не здається вам, що світ змінився? Що немовби, — він шукав слова, — його неможливо впіймати.
Вона знову усміхнулася, наче з полегшенням.
— Ну, звичайно, дорогенький, ви маєте найсвятішу рацію. Це тому, що час прискорився. Це значить, не сам прискорився, а ми маємо вже зношений розум і не ловимо час так, як колись.
Він безпомічно покрутив головою, даючи цим знати, що не розуміє.
— Бо, знаєте, любесенький, із нами то так, як зі старими пісковими годинниками. Я читала про це. У таких годинниках піщинки від частого пересипання стають круглішими, витираються, і пісок пересипається швидше. Такі старі годинники завжди поспішають. Ви про це знали? Так само наша нервова система — вона теж зносилася, розумієте, стомилася, подразники летять через неї, як через діряве сито, і тому ми маємо враження, що час плине швидше.
— А інші речі?
— Які інші речі?
— Ну, знаєте… — він намагався вигадати якусь хитрість, але нічого не спадало йому на думку, тому він запитав прямо: — Ви чули про прямокутні поштові марки?
— Цікаво, — відповіла вона, доливаючи йому в келишок. — Ні, ніколи.
— Або про келишки, які мають дзьобик. О, прошу вас, такий як тут. Раніше ніколи не мали…
— Але… — почала вона, але він її перервав.
— …або баночки, які відкручуються в лівий бік, або те, що на годинниках замість дванадцятої години тепер є нуль, о, і ще… — він замовк, надто обурений, щоб закінчити.
Вона сиділа навпроти нього з руками, складеними на стегнах, раптом знесилена, ґречна, коректна, ніби втратила всю енергію. Тільки легко зморщене чоло показувало, як їй незручно в цій позиції. Дивилася на старого сусіда напружено і з розчаруванням.
Увечері він, як завжди, ліг у ліжко дружини, у якому спав від її похорону. Підтягнув ковдру під самий ніс і лежав навзнак, дивлячись у темряву й чуючи, як б'ється його серце. Сон не приходив, тому він устав, щоб витягти з шафи рожеву нічну сорочку дружини. Притулив її до грудей, а з горла вирвався в нього короткий, одинокий схлип. Сорочка допомогла — сон усе ж прийшов і все зробив неважливим.
Візит
— Вимкни вже мене, — попросила. — Я втомилася.
Вона сиділа на своєму ліжку і тримала на колінах якусь стару книжку, але видно було, що не читає її. Я сіла біля неї, бо мені стало її шкода. Дивилася на м'яку лінію її худої, згорбленої спини з лопатками, які злегка стирчали. Я інстинктивно випросталася. Вона мала багато сивого волосся на скронях і прищ коло вуха. Потяглася туди пальцем і роздряпала його. Я інстинктивно піднесла руку до вуха. Лена зняла з вух маленькі сережки з перлами й дала їх мені, а я сховала їх у кишеню. Дивне відчуття, неприємне, не до кінця окреслене, що щось псується і що треба зайнятися ремонтом. Я обняла її за талію, поклала голову їй на плече й вимкнула її. Намагалася зробити це з чулістю.
Лена, з'явилася у нас останньою, зовсім недавно, тому кожна з нас може її вимкнути, але роблю це зазвичай я, коли вже лягаю спати. Сьогодні я подумала, що вона справді напрацювалася, і я можу зробити це раніше, аби справити їй полегшення — цілий день вона прибирала, воювала з молями в шафі, а пізніше сварилася з видавцем. Також вдалося їй врешті-решт підрахувати податки, а зараз повинна була друкувати наші знімки з останньої подорожі. З податками були якісь проблеми — не знаю, не питаю, мені пощастило не займатися цим. До мене справи потрапляють тільки тоді, коли треба ухвалювати справжні рішення.