Уранці я почула, як вона співає в кухні, у неї автоматичний режим увімкнення на світанку. Характерний виляск грінок, що вискакують із тостера, був для нас усіх знаком, що треба вставати. Коли, сходячи вниз, я спробувала приєднатися до співу, вона замовкла. Це був старий, дуже старий шлягер, його слова пригадувалися самі, відклеєні від смислу: він залишився в минулому.
Альма принесла з городу редиску й сіла мовчки за стіл; у неї були, як завжди, брудні, занедбані руки, їхній вигляд дратував мене. Я завжди вважала, що від її праці мало користі, таку редиску можна було б купити, а її — вимкнути. Однак присутність Альми якимось дивним чином упорядковувала наше життя, й усвідомлення цього дозволяло мені краще зносити сліди землі на чистій підлозі чи брудні рушники. Вимкнути Альму — сама ця думка була такою дурною, що я аж усміхнулася. Альма рідко звертала на мене увагу, але зараз запитала:
— Що ти, власне кажучи, робиш цілий день? Лазиш по дому без роботи? — Вона зі злістю відрізала ще один хвостик від редиски.
Я оніміла. Що я роблю? Що я роблю?! Я вдала, що це запитання зовсім мене не зачепило, і сховала руки в кишені, бо тремтіли. Що я роблю? Малюю й пишу, ясновельможна пані. Мислю. Аналізую. Називаю. Цього мало? Заробляю гроші. Утримую нас. Ми живемо з мого вигадування нестворених історій. Тому я мушу спати і снити. У моральному аспекті це сумнівна справа, що взагалі можна утримуватися брехнею й вигадками, але люди роблять і гірші речі. Я завжди була брехухою, а зараз зробила з цього професію. Я могла б одразу сказати: «Не вір у те, що я вигадую. Не довіряй мені. Мої мальовані повісті виражають правдивий світ, а отже, є свого роду правдою. Передовсім же я мушу мати вільний розум, це мені допомагає, це мене інтегрує». Але я не сказала цього, нічого не сказала, лиш налила собі овочевий коктейль, яким Лена годувала нас на сніданок, і пішла нагору. Чула ще, як Альма пирхнула і продовжила кастрування редиски. Я би їй сказала, що думаю про її заняття, абсолютно непотрібні, якби була такою ж неделікатною, як вона.
Крізь прочинені до дитячої кімнати двері я побачила, як Фаня годує Трилітка груддю. У животі й грудях я відчула солодку слабкість, яку неможливо описати, так наче межі мого тіла перестали існувати в тому місці, де вуста дитини торкалися соска Фані, наче зробилася в мені завдяки тим вустонькам дірка, через яку я поєднана з усім зовнішнім світом.
Ми маємо синочка. Ми хотіли, щоб він мав темну шкіру і риси азійця. Це виявилося нелегко, бо останнім часом саме цю суміш найчастіше розхапували, але усе ж вдалося. Халім — гарний і розумний. Ще до його народження ми взяли Фаню, і тепер нас четверо: Альма, Лена, Фаня і я. Власне кажучи, я можу сказати, що в нашій маленькій гомогенетичній родині усі ми є такими, що відбулися, і щасливими, а четвірка — це дуже симетричне та надзвичайно стабільне число. Часом я уявляю собі, що ми є крилами старовинного вітряка: обертаємося навколо одного центра, захоплюємо для себе простір, упорядковуємо хаос часу. Рухаємося по спільній орбіті, одна за одною, виповнюючи всі можливості екзистенції. «Запам'ятай це», — одразу сказала я собі, бо маю, як сорока, таку звичку — кожну думку одразу приношу до гнізда й перетворюю на малюнок. Зараз теж, коли в моїй уяві розгорівся образ вітряка, я тут-таки побігла би до своєї кімнати, де на столі вже розкладені папери, малюнки й ескізи, якби не паскудна думка, що лопотіла десь у мозку, думка, яку я б охоче прогнала чи перекинула на інших, думка, яка відволікала і дратувала: перед полуднем має прийти на каву наш новий сусід.
Хтось чужий у домі. Чужі очі, чужий запах, чужі сліди на м'якому килимі. Чужі мікроби, які він тягне за собою невідомо звідки. Чужий тембр голосу, на додаток чоловічий, низький, вібруючий — такий, який заглушає оточення. Нам тут не бракувало ні товариства, ні розваг. Увечері ми грали в канасту й дивилися старі фільми, після чого обговорювали їх за келишком вина, шукали найтонші відмінності в думках — вони завжди бували, хоча би через впертість. Добрим було також мікадо[3]. Ми любили ігри, засновані на крихті везіння й випадковості. Ми завжди схилялися над переплутаними паличками, дотикаючись головами, і по якімсь часі завдяки нашим делікатним пальцям хаос поступово зникав. Нам тут непотрібні були інші люди.
А зараз прийде новий сусід, який переїхав сюди недавно і шукає, мабуть, дружніх взаємин.
Дитина заплакала, її крик був настирний і застережливий, усвердлювався в мозок.
— Заспокой його, — крикнула я Фані й зрозуміла, що сьогодні не буде вже ранкової праці, хоча мені треба було закінчити серію малюнків.