І лише недавно — так він мені розповів, — після того як непомітно й лагідно переступив у шостий десяток, повернувшись певного вчора втомленим додому, відкрив він усю правду. Перед тим як лягти до ліжка, він захотів викурити цигарку, тож став біля вікна, яке темрява надворі перетворила на тьмяне дзеркало. Спалах сірника на момент продірявив темряву, а потім вогник цигарки освітив на мить чиєсь обличчя. З темряви раз у раз з'являлася та сама постать — бліде високе чоло, темні плями очей, рисочка вуст і борода з сивиною. Він моментально впізнав його — той не змінився за весь цей час. Звичка знову спрацювала — він уже набрав повітря, щоб крикнути, але кликати не було кого. Батьки давно померли; він був сам, а дитячі ритуали також утратили свою силу, і він уже давно не вірив в ангела-охоронця. Але коли він за одну мить зрозумів, кого він так сильно колись боявся, то відчув справжнє полегшення. Батьки певним чином мали рацію — зовнішній світ є безпечним.
«Чоловік, якого ти бачиш, існує не тому, що ти його бачиш, а тому, що це він на тебе дивиться», — сказав він іще на закінчення цієї дивної історії, а потім ми поснули, заколисані басовитим муркотом двигунів.
Зелені Діти,
Сталося це протягом весни й літа 1656 року, коли я вже якийсь там рік жив у Польщі. Я приїхав сюди кілька років тому на запрошення Марії Людвіки Ґонзаґа, монаршої дружини короля Польщі Яна Казимира, щоб зайняти посаду королівського медика й управителя королівських садів. Від цього запрошення я не міг відмовитись з огляду на високий сан людей, які до мене звернулися, а також із певних приватних причин, про які, однак, тут немає потреби говорити. Коли я їхав до Польщі, мені було тривожно, бо я зовсім не знав цієї так сильно віддаленої від мого світу країни і почував себе якимось ексцентриком, кимось, хто виходить за межі центру, в якому відомо, чого можна сподіватися. Я боявся чужих звичаїв, нестримності східних і північних народів, але передовсім — тутешньої непередбачуваної аури, холоду й вогкості. Я ж пам'ятав долю мого приятеля, Рене Декарта, який, запрошений за кілька років перед тим шведською королевою, вирушив до її холодних північних палаців у далекому Стокгольмі і там, застудившись, помер у розквіті віку й при здоровому розумі. Яка ж це втрата для всіх наук! Побоюючись схожої долі, я привіз із Франції кілька найкращих шуб, але вони в першу ж зиму виявилися надто легкими й делікатними на тутешню погоду. Король, із яким я хутко й щиро подружився, подарував мені вовче хутро до самих кісточок, і я не розлучався з тим хутром від жовтня до квітня. Також і під час описуваної тут подорожі — а це вже був березень — мав я його на собі. Знай, Читачу, що зими в Польщі, як і взагалі на півночі, бувають суворі: уяви собі, що до Швеції подорожують по скутому кригою Балтійському морю, а на багатьох замерзлих ставках і річках влаштовують карнавальні ярмарки. І оскільки ця пора року триває тут довго, а рослини ховаються тоді під снігом, ботанікові, правду кажучи, небагато часу залишається для дослідів. Хочеш не хочеш, а займався я людьми.
Звуть мене Вільям Дейвісон, я шотландець родом із Абердина, але багато років перебував у Франції, де моя кар'єра була увінчана посадою королівського ботаніка і де я опублікував свої твори. Майже ніхто їх у Польщі не знав, але мене цінували, бо тут безвідносно цінують тих, хто прибув із Франції.
Що схилило мене піти слідами Декарта й податися на рубежі Європи? Важко було б на таке запитання відповісти коротко й по суті, але оскільки ця історія не мене стосується і я в ній є лишень свідком, то залишу його без відповіді, вірячи, що кожного читача більше цікавить сама оповідь, ніж марна постать того, хто її розповідає.
Моя служба в короля Польщі збіглася в часі з найгіршими подіями. Схоже було на те, що проти польського королівства змовилися всі злі сили. Країну розшарпувала війна, спустошували шведські війська, а на сході непокоїли її московські напади. Ще раніше на Русі повстали незадоволені селяни. Короля цієї нещасної держави, неначе внаслідок якихось таємничих відповідностей, мучили численні хвороби, як його країну — наїзди і вторгнення. Напади меланхолії він часто лікував вином і близьким спілкуванням із жіночою статтю. Його сама собою суперечлива натура наказувала йому постійно перебувати в дорозі, хоча він весь час і повторював, що ненавидить рух і тужить за Варшавою, де чекала його кохана дружина Марія Людвіка.
Наш кортеж рухався з півночі, де Його Королівська Величність інспектував стан країни й намагався створити коаліцію з можновладцями. Там уже з'явилися московські війська й чинили зазіхання на Річ Посполиту, а якщо взяти до уваги шведів, які лютували на заході, то здавалося, що всі темні сили змовилися й обрали для себе польську землю на страшний theatrum війни. Для мене то була перша подорож у цей далекий і дикий край, і я почав шкодувати, що погодився, вже коли ми покинули передмістя Варшави. Мене, однак, тягла цікавість філософа і ботаніка (а також — що вже приховувати — добра платня) — якби не це, я волів би лишитися вдома й присвятити час спокійним дослідам.