Я не могла зосередитись на праці і знову зійшла вниз.
— Він сказав «два»? — запитала я Лену, яка схилилася над тістом, якраз засипаючи в нього горіхи.
— Увімкни мені духовку. На двісті десять.
Я виконала прохання, і за хвильку, коли я доливала собі кави, тісто в'їхало всередину.
— Так, сказав «два», — відповіла вона.
— Мені цікаво.
— А мені ні.
Ми завжди розмовляли одна з одною досить скупо. Розмова з егоною ніколи не буває хвилюючою. Але існують певні справи, які треба узгодити, бо цього вимагає правило номер два.
П р а в и л о н о м е р д в а — це свого роду savoir-vivre. Ідеться про встановлення того, хто з ким зустрічається. Усі товариські зустрічі ніколи, власне кажучи, не відбуваються сам на сам. Зазвичай у них із кожного боку беруть участь два чи три егони, тобто дуотон або тринітон. Що більш приватний характер має зустріч, то менше на ній егонів. На побачення все ще ходять по одному. Це важко, тому побачення стали чимось винятковим. У мене такого досвіду немає. Вже навіть думка, що я могла би зустрітися сам на сам із якимось чужим чоловіком, викликає в мене неспокій. У поліцію чи до лікаря — іде весь еготон.
Отже, якщо сказав «два», то це значить два — відомо, як накрити. Лена, подивившись на мене, запитала:
— Накриєш?
Точнісінько о дванадцятій він стояв біля дверей — удвох: двоє чоловіків в ідентичних костюмах, що ми одразу мовчазно визнали недоладним. Чоловік близько п'ятдесяти, із залисинами, черевцем, водявими блакитними очима, у старомодних окулярах. У руках він тримав тарілку з фруктами — з тих дуже екзотичних, завжди модифікованих, назви яких не запам'ятовуються. Другий так само. Ми цього не їли.
Ми дружно сказали «добрий день», однаковими голосами. Лена поміняла блузку на чисту, без слідів борошна та плям від соків. Я накинула хустку з торочками, а перед тим випила хильцем келишок вина для куражу. Я завжди тримаю пляшку у себе в кімнаті. Він пройшов по свіжопостеленому килимку до дверей на терасу. Сіли в крісла напроти клумби з розквітлими півоніями.
— О, які гарні квіти, — хором сказали обоє.
Ми сіли на канапі, спиною до саду. Властиво, я сіла, а Лена пішла по каву і торт. Я сердечно звернулася до них обох, пильнуючи, щоб порівну ділити погляди — раз на одного, раз на іншого, — бо п р а в и л о н о м е р т р и каже, що ми ніколи не повинні ставити себе вище за егонів чи віддавати комусь перевагу і що ввічливим буде не помічати різницю в статусі. Це зводилося до того, щоби приховувати, хто є альфою, а хто звичайним егоном.
— Ми розводимо квіти, — відповіла я ухильно. Вино справило, що я була сміливішою, ніж зазвичай.
Насправді аж ніяк не приємно сидіти напроти когось чужого і пережовувати їжу. Я вже заздалегідь підготувала певний універсальний набір запитань на таку оказію, але оскільки це мав бути наш сусід, то я це все дещо збагатила такими питаннями, як:
Як тобі подобається околиця?
Звідки ти сюди приїхав?
Чи маєш садочок?
Властиво, це і все, що прийшло мені в голову.
П р а в и л о н о м е р ч о т и р и каже не допитуватись надто нахабно про кількість егонів, які живуть в еготоні. Це могло би бути сприйняте як з'ясування матеріального статусу, а це неввічливо. Ясно, що чим більше егонів, тим людині краще ведеться, але не завжди так буває. Деякі багаті й дуже успішні люди обмежують кількість егонів, практикуючи модне повернення до природи, до звичного здорового життя в невеликому гроні. Ідеалом було би життя насамоті, але я не знаю нікого, хто був би аж таким ексцентричним.
Сусід, що жив удвох, сидів досить зніяковілий, відповідав ухильно, видно було, що почувається він невпевнено і що для нього цей візит теж не був чимось приємним. У нього була звичка покашлювати, тому мені спало на думку запитати його про алергію. Виявилося, що я вгадала, і розмова зійшла на надмірну чутливість до різних наїдків. Він сказав, що так, що вони мають алергію на різні злаки, на шоколад, горіхи й молочні продукти. Куточком ока я помітила, що Лена затрималася у дверях із шоколадно-горіховим тортом, який вона приготувала на цю зустріч. Задом відступила знову до кухні. За хвильку повернулася з редискою і сіла біля мене.