Вони обоє почастувалися редискою, і якийсь час ми розмовляли про дітей. Його дуже цікавило, що ми маємо дитину, вони навіть розглядалися навкруг, наче маючи надію, що побачать, як вона грається десь у кутку чи сховалася під столом.
Я дивилася на світлу шкіру сусідів, на малесенькі крапельки поту, які з'явилися в них на чолі, на світле, проріджене волосся, яке утворювало вбогий ореол навколо рожевих облич. Легенькі окуляри з металевими дужками однаково зсувалися їм на кінчик носа, вони поправляли їх тим самим жестом.
Я подумала, що могла б його намалювати й помістити в книжку як постать доброго чарівника, який завжди плутає закляття і тому вичаровує не те, чого б хотів. Запам'ятала цей задум. Усі свої запитання я вже поставила. Він відповів, що околиця гарна, що дім вимагає ремонту, запитав, чи не знаємо ми якихось ремонтних фірм. Дав зрозуміти, що жив колись у центрі, але йому набрид галас. Тепер він перейшов у наступ. Запитав, де ми робимо покупки. Я навіть не встигла відповісти, бо сталася небувала річ — до вітальні увійшла Альма з тарілкою щойно зірваного винограду зі своєї ділянки, якого нам не дозволяла їсти, і з пляшкою рислінгу. Мовчки поставила все на столі й присіла на вільний стілець. Розгублена Лена одразу вийшла, аби не допустити жахливої ситуації, що нас буде троє, а їх тільки двоє. Гості теж неспокійно поворушилися. Альма мовчки розставила келихи й посміхнулася мені, ігноруючи мій докірливий погляд, який ясно казав їй: «Так не роблять, моя люба».
— Чим ти займаєшся? — безцеремонно ляпнула вона, наливаючи рислінг. — Льоду?
Алкоголь ополудні! Пряме запитання про працю! Вони обидва почервоніли, рум'янець вповз на їхні округлі, дещо вже обвислі щоки й залишався там кількадесят секунд неприємною плямою. Я бачила, як рука того з лівого боку поповзла до долоні того з правого, наче хотіла її схопити й стиснути для підтримки. Ясна річ, не дозволили собі цього.
— Ну, що ж… — почав той лівий. — Послуги в підрахунках.
Прозвучало це дуже банально. Запало ніякове мовчання.
— А ти? — запитав він за якусь хвильку, звертаючись до мене. Другий для збереження симетрії подивився на Альму, яка зняла черевички й підгорнула під себе ноги на кріслі. Що за faux pas!
— А ми просто найзвичайнісінька родина.
— Я знаю, що у вас є дитина, — сказав правий. — Чи я зможу її побачити?
Я опустила погляд, але Альма не здавалася збентеженою цією безцеремонністю гостя.
— Його звуть Халім. Йому три роки.
Вони обоє виглядали захопленими.
— Ми мріємо про дитину. Ми вже склали екзамени і готуємо дитячу кімнату, — сказали; видно було, що ми зачепили щось, що їх справді хвилює.
— Оту, що виходить на південь? — запитала Альма, знову наливаючи до келишків рислінг, хоча вони не допили свого до кінця.
— Ні, ми хочемо з західного боку, щоб уранці вона могла спати без перешкод.
Я не могла зосередитись на розмові, бо весь час спостерігала за Альмою та її дивовижною поведінкою. Куточком ока контролювала й гостя. Вони розслабилися, але однаково не слід було надто рано довіряти чужим. Лівий сказав, що працює для великої корпорації і що його комп'ютери повинні мати спеціальне охолодження. Правий додав, що приміщення, в якому вони працюють, ізольоване, тому не потрібно боятися випромінювання. Якийсь час можна було вважати, що розмова починає клеїтися. Безумовно, це спричинила безцеремонність Альми або просто рислінг. Сьогодні рідко можна знайти когось, із ким хотілося б розмовляти. Інші — це страшна нудьга, найчастіше вони мало чого можуть сказати крім того, що ти вже знаєш, а якщо знаються на чомусь, про що ти не маєш уявлення, то зазвичай тебе це не цікавить, бо ніяк тебе не стосується… Через якийсь час розмова знову загальмувала. Я непомітно позіхнула, але він, мабуть, помітив це. Вони почали крутитися. Лівий знову запитав про дитину — чи зможуть вони її побачити. Поки Альма не встигла озватися й вискочити з якоюсь дурницею, я відповіла:
— У цей час вона спить.
— Звичайно, звичайно… Що це я придумав, адже ми не будемо її будити… Це було б неґречно. І шкідливо для малюка, — навперемінно заспокоювали вони нас.
Відчувалося, що візит добігає кінця. Альма витягнула перед собою ноги, і я з жахом побачила, що в неї у шкарпетці чимала дірка, з якої стирчав великий палець. Гість теж це помітив — на обличчі в обох знову розквітнув рум'янець.