— Час додому, — поспішно сказав він, і обоє підвелися.
Я відчула несказанне полегшення. Ми всі четверо вклонилися одне одному, і сусід вийшов. Моментально з'явилися Фаня та обурена Лена. Ми мовчки дивилися, як дві ідентичні постаті зникають за рогом.
— Він хотів побачити дитину! — вигукнула я обурено. Потім ми вже розмовляли одна з одною подумки. Яке нахабство під час першого візиту. А який незграбний був, бачили? Яка смішна та його лисина. Певно, колекціонує старі платівки й вішає їх на мотузочках під стелею. Здатність підраховувати! Так йому й повірили. Сидить на звичайній пенсії, не має роботи й нудиться. Цікаво, чи то правда з тією дитиною… Тільки Альма нічого не казала. Пішла на кухню і їла торт просто з бляхи, руками.
Протягом наступних днів жилося нам добре, по-нашому. Альма працювала в саду, а ввечері пила вино й переглядала старі часописи про рослинництво. Сиділа допізна, бренькала на старій гітарі й залишала після себе балаган. Лена бурчала з кухні, нарікаючи, що все звалили на неї, що не буде більше готувати і щоб узяли для цього егону. Але її обіди були найкращими у світі. Фаня теж займалася Трилітком — розваги, навчання, прогулянки; пополудні у вітальні ми приєднувались до її занять із малим. Це були найщасливіші моменти дня — ми були справжньою люблячою родиною. Дитина ще не навчилася розрізняти нас, тому тяглася до нас, як до Фані, пробуючи добратися до наших грудей. Мене присоромлювала спонтанна відповідь мого тіла, наших тіл — раптове притуплення, втрата меж, неначе ми були клітинами, готовими до поєднання в один організм. Ми садили дитину між нами, всередину, чотири однаково схилені над нею жінки, чулість усмішки, розквіт єдності. «Запам'ятай цей образ», — наказувала я собі, запам'ятай у подробицях, щоб потім намалювати його, перенести на папір, віддати під штрихи олівця, під вістря пера. Я саме так працювала — спершу з'являвся образ, і тільки потім приходила вся історія. Може, ця буде наступною.
Протягом тих днів я закінчувала іншу розповідь. Працювала без відпочинку, по кільканадцять годин на добу, але з величезним задоволенням. Кількадесят сторінок малюнків, оздоблених лаконічним текстом. Велика шкаралупа слимака, яка скручується всередину. Всередині було царство — тим досконаліше й щасливіше, чим глибше увійде в нього героїня. Ця спіраль не має кінця, вкручується в нескінченість, а істоти, які в ній живуть, стають просто щораз меншими, але не менш досконалими. Мандруючи вглиб, рухаєшся в нескінченність і досконалість. Світ — це шкаралупа, яка рухається крізь час на величезному слимаку.
Коли я закінчила, до мене прийшла Альма й уважно мовчки розглядала кожен малюнок. Я бачила, що вона задоволена. Притулила мене, і я відчула зворушеність і любов. Ми дихали в тому самому ритмі, я чула, як наші тіла живуть. Відчула себе абсолютно щасливою.
— Кохана, — сказала вона. — Тепер я тебе вимкну. Ти мусиш відпочити до наступного завдання. Ми будемо тужити за тобою.
Я скорилася її пальцям із почуттям добре виконаного обов'язку.
Правдива історія
Жінка впала одразу, як зійшла з ескалатора, просто на мармурову підлогу, вдарившись головою об п'єдестал скульптури, що зображала робітницю міцної будови — мабуть, ткалі, бо в руці вона тримала веретено.
Професор бачив цей випадок досить докладно, бо перебував у цей момент на середині ескалатора, який сунув униз. Натовп, що біг, на мить злегка захвилювався, а дві чи три особи, що були найближче, нахилилися над бідолашною, проте одразу ж рушили далі, підштовхувані людьми, які напирали ззаду, поспішаючи до поїздів. Можна сказати, що людський струмінь зігнорував ту, що лежала, і поплинув своїм річищем. Ноги перехожих вправно оминали розпластане тіло, тільки іноді хтось чіпляв за полу ватованого плаща. Професор, щойно опинився біля нещасної, присів, пробуючи швидко оцінити її стан настільки, наскільки це міг зробити хтось, хто не був лікарем. Було це непросто, бо її обличчя прикривав трохи брудний каптур, який поволі просякав кров'ю, а тіло було закутане в брунатні від старості й бруду шмати, наче в широкі, вільно нав'язані бандажі; з-під поплямленої коричневої спідниці стирчали ноги в товстих колготах тілистого кольору і розтоптаних черевиках, коричневий плащ без ґудзиків був перев'язаний шкіряним пояском — занадто, як на літню погоду. Професор відсунув каптур. З-під нього проглянуло сильно закривавлене обличчя, перекошене гримасою болю. Жінка важко дихала, її губи рухалися — на них утворювались пухирці слини, змішаної з кров'ю.
— Допоможіть! — вигукнув із жахом професор і схопив свій піджак, щоб підкласти його під голову пораненої. Пробував пригадати, як звучить слово «допомога» в цій країні, але все вилетіло йому з голови, навіть оте «добрий день, як справи?», яке він тренував у літаку. — Hilfe, help, — кричав він, охоплений панікою. Кров виливалася з-під голови безвладної жінки, але людський струмінь вправно оминав її, утворився навіть своєрідний меандр. Пляма крові робилася щораз більшою, щораз зловіснішою, а понівечене падінням тіло нагадало йому раптом картину Мельхіора де Гондекутера, натюрморт із натуралістично зображеним трупом впольованого зайця.