Тому він відмовився від свого наміру і терпляче йшов просто себе, аж нарешті через якісь два кілометри побачив сходи, які привели його в підземний перехід, і в цей спосіб він опинився на протилежному боці вулиці. Тут було тихше і якось більш звично, відлюдно. Він придивлявся до людей, які поспішно оминали його. Несли покупки у великих пластикових торбах, із яких стирчали віхті петрушки й цупкі мітли дозрілого пору. Через пару хвилин побачив і джерело цієї здобичі — на невеличкій бічній площі відбувався базар, де продавали овочі, фрукти й дешеві китайські товари. Тільки раз помітив когось, хто нікуди не поспішав: на облямуванні фонтану, в якому не було води, він побачив двох стариганчиків, які зосереджено грали в шахи. Вітрини магазинів виглядали марно, ціни на товарах були виписані великими цифрами товстим фломастером. Він пробував перераховувати їх у краще знану йому валюту, але плутався в підрахунках і врешті-решт вирішив, що це йому абсолютно не потрібно, він же не збирався робити ніяких покупок. У готельній крамничці він уже купив для дружини браслетик із бурштину. Мабуть, переплатив, але той здався йому таким гарним, що він не вагався. Тепер важко знайти якусь річ, яка одразу впадає в око. Сьогоднішні покупки радше нагадують порпання в смітті.
Сонце вже помалу хилилося до заходу і раптом могутньо залило вулиці. Фасади будинків набрали червоного кольору, а кожну найубогішу деталь збагачувала зараз тривожна коричнева тінь, наче її спеціально підкреслили димчастим олівцем для очей, таким, яким користувалася його дружина. Усе раптом здалося йому сповненим значення й прихованих знаків, як у живописі Геррі мет де Блеса, над яким він працював останнім часом. Професор вельми зрадів, коли констатував, що опинився вже в більш приязній частині міста, мабуть, тій, що призначена для туристів, бо почали з'являтися невеличкі кафе зі столиками, виставленими на вулицю, і навіть смугасті маркізи. З величезним полегшенням він сів за один із таких столиків, замовив келишок коньяку й каву. Мав іще достатньо часу до бенкету й тішився, що може трохи побути сам, поза тим багатомовним конференційним галасом і вічним звідки-я-знаю-це-обличчя. Коньяк виявився чудовим. Червоний блиск сонця падав на лице професора — був м'який, лагідний, злегка зігрівав; здавалося, що якби його можна було випити, то мав би присмак наливки з шипшини. Після хвилі вагання професор замовив іще один коньяк — і пачку цигарок, хоча вже віддавна не курив; зараз, однак, мав враження, що час відступив назад. Йому здавалося, що він опинився в дивному просторі, де те, що робиться, ні до чого не веде, наслідкові не передують жодні причини, і все немовби чудодійно затримане — це той момент, природу якого можуть передати тільки найбільші поети і тільки геніальні художники можуть знайти для нього відповідні барви. Він не вмів, був всього лиш звичайним, пристойним, хоч і непогано освіченим чоловіком; міг тільки всотувати цей момент, потопати в ньому — в цій великій, непіддатній уяві довірі. Коли він зорієнтувався, що вже мусить вертатися, починало темніти. Сонце зайшло раптово — ковтнули його величезні контури будинків з тисячами вікон. Він зрозумів, що не встигне на бенкет, якщо й далі йтиме пішки, тому рушив просто до найближчої станції метро. Якийсь час вивчав досить складну схему сполучень, аж нарешті зрозумів, що від готелю його відділяють дві зупинки. Він купив квиток в автоматі й за хвилину опинився всередині втомленого, мовчазного натовпу людей, що верталися з роботи. Ніхто ні на кого не дивився, лункий механічний голос оголошував номери перонів і назви станцій мовою, якої він не розумів і, власне кажучи, не пробував розуміти, настільки вона була йому чужа. Якийсь час він розглядався, визначаючи, в який бік мусить зараз іти, завагався й рушив разом із натовпом до спуску. Той самий натовп, теплий і, як йому здавалося, приязний увіпхнув його на нескінченно довгий ескалатор, і тепер він рівномірно посувався вниз, під поверхню, де царювали великі мармурові неоковирні постаті з атрибутами професій — скульптури, які його відверто жахали. Він із полегшенням пригадав, що в готелі на ліжку лежала вже приготована чиста сорочка.
І якраз тоді, перебуваючи на середині ескалатора, він побачив жінку, що падала, й навіть почув глухий удар її голови об п'єдестал статуї. Зараз, стоячи на колінах, він пробував підняти їй голову, під яку підклав свій складений піджак.
— Поможіть, поможіть! — знову вигукнув він у натовп, з якого бачив тільки ноги й животи. — Треба викликати швидку!