Якась дитина, яку за руку вів хтось дорослий, заглянула йому через плече, але її негайно відтягли. Він ухопив якогось перехожого за полу куртки, але той спритно викрутився йому з рук.
— Допоможіть! — гукнув професор у розпачі.
Натовп перевалювався над ним, у його рішучості було щось запекле, наче професор і жертва пробували затримати Землю в її обертанні навколо Сонця. Жінку раптом почали трусити конвульсії, тому він схопив її міцніше, боячись, що вона вмирає. Його біля лляна сорочка була вже вся в крові, як і його руки та обличчя.
— Поліція, — відчайдушно вигукнув він, і лише це загальновідоме слово зумовило, що затримався якийсь чоловік, а потім іще один. Проте вони всього лиш стояли, не роблячи нічого й приглядаючись до всієї ситуації з незворушним виразом обличчя.
— Поліція, поліція! — почали повторювати роззяви, натовп наче прискорив рух і став більш нервовий. Професор усвідомив, що, схилившись над лежачою жінкою, він міг виглядати як хтось, хто вбиває її. Тож він спробував підвестися й відсунутися, а тоді хтось штовхнув його, і професор упав просто в темну пляму крові.
Уже принаймні кілька осіб приглядалися до цієї сцени, коли звідкись почали пропихатися до професора й жінки двоє поліцаїв. На мундири в них були надягнуті люмінесцентні жилетки, що відбивали світло неймовірним чином — їх можна було взяти за ангелів, і саме так потрактував їх професор. Жінка знерухоміла. Він підвівся і, усвідомлюючи, що весь червоний від крові, з величезною надією подивився на правоохоронців. Їхні лиця були, однак, запеклими — вони вдивлялися в нього грізним поглядом, зовсім ігноруючи жертву. Він одразу зрозумів, що його вважають винуватцем. Очевидно, він мав рацію, бо один із поліцаїв схопив його за руку, болюче стиснув її, а потім викрутив назад. Професор скрикнув, обурений цим явним проявом жорстокого непорозуміння. Дивно, що вони взагалі не звертали уваги на поранену, а домагалися від нього документів; якийсь час пішов у нього на пояснення їм жестами, що документи в піджаку під головою жінки. Показав на неї рукою — голова жінки, відсунута вбік, лежала просто на підлозі, а від піджака й слідів не було. Тимчасом збоку до них пропихалися троє могутніх санітарів із ношами. Професор бачив їхні поголені лисі голови і могутні шиї. Поліцай мимоволі розслабив руку, дивлячись, як санітари розпихали плинний натовп на боки і намагалися розставити ноші. Натовп, однак, напирав, і, мабуть, тому рука в закривавленій сорочці вислизнула із залізного захвату поліцая. Відіпхнутий санітарами професор відскочив, розвернувся і в нез'ясовному припливі паніки почав тікати.
Спершу кружляв підземними перонами, а потім іншими сходами рушив нагору, перескакуючи по кілька сходинок і розштовхуючи людей, які, зрештою, і без того розступалися перед ним із огидою і страхом. Боялися крові — вона збуджувала в них жах. Вираз обличчя в них мінявся, коли вони бачили її, забуваючи про те, що така сама плине також у їхніх жилах, схованих під самою поверхнею м'якої шкіри, яку так легко поранити. Професор із жахом усвідомив, що ця кров може виявитися для нього смертельно небезпечною. Він нічого не знав про ту жінку. Вона могла бути повією, наркоманкою, а в її темній крові могли клубочитися мільйони ВІЛ-вірусів, які зараз проникали в організм професора через мікроскопічні ранки. Він пригадав, що обрізав собі сьогодні вранці нігті й поранив великий палець. Глянув на те місце — воно було покрите напівзасохлою кров'ю… Він помчав сходами вгору — жінки, бачачи його, пищали й відсувалися під стіни, чоловіки охоче звершили б над ним свій власний акт правосуддя, але боялися торкнутися його. Великими стрибками він добрався до виходу з метро, а коли опинився назовні, найпершою його думкою було те, щоб якнайшвидше помитися, хоча б у першому-ліпшому фонтані. Він стояв у скверику й панічно розглядався навкруг. Подумав про туалет у метро, але нізащо у світі не хотів туди вертатися. Пробував швидко з'ясувати, де саме він опинився, і відчув глибоке полегшення, коли за дахами будинків побачив гостроверхий силует свого готелю. Він рушив у тому напрямку без хвилини вагання, мало не бігом, із простягнутими вперед руками, як дух у дитячому театрику.
Було вже темно. Щоб дістатися до готелю, він мусив перейти ще одну рухливу вулицю. Він уже знав, що до найближчого переходу може бути далеко, тому вчинив шалену спробу скористатися сповільненням руху автомобілів, зумовленим затором. Почекав відповідного моменту й рушив просто під колеса машин, які або затримувались, або пробували його об'їхати, люто при цьому сигналячи. Професор ляпав їх по капотах закривавленими долонями, що зумовлювало ще більшу розлюченість водіїв. Один із них, що сидів за кермом чорного «Ленд Ровера», мав, очевидно, швидшу від інших реакцію, бо коли професор минав його, двері з боку пасажира раптом відчинилися і болюче гримнули його в бік. Він упав, але одразу ж спробував підвестися, розуміючи, що йому загрожує смерть. Автомобілі пригальмовували й оминали закривавленого чоловіка, який насилу піднімався, а водії не скупилися на лайки й прокляття. Коли він, сам не знаючи як опинився на другому боці, то вирішив, що вже врятований. Залишалося подолати широкий сквер під готелем, і він радісно рушив уперед, але тоді помітив, що загубив десь один черевик. Це мало статися, коли він упав від удару дверцятами «Ленд Ровера». Тож і кульгав в одному черевику, бідкаючись, як же він піде на бенкет, бо не взяв у поїздку запасної пари взуття. Що ж, муситиме купити нове. Зрештою, бенкет уже, мабуть, починався. Нічого не зробиш, він запізниться. Коли прийде, промови вже закінчаться.