Кульгаючи в одному черевику, він дійшов до засклених дверей готелю, але тут йому заступив дорогу високий, плечистий портьє в лівреї, що нагадувала військовий мундир якоїсь опереткової держави. Він бачив професора кілька разів, сьогодні вранці також, але, схоже, не пізнав його. Професор не мав наміру відступати. Він пояснив, що живе в номері 1138 і є учасником конференції. Швейцар, сконфужений його плинною англійською, завагався щодо своєї непоступливості і рішуче зажадав паспорта. Професор тоді збентежено усвідомив, що він же без піджака, а отже й без паспорта. Він на всяк випадок перевірив кишені штанів, спершу задню, потім обидві передні, але знайшов там жменьку місцевих монет, квиток метро, а також почату пачечку жувальної гумки з цитриновим смаком. Швейцар іронічно подивився на нього, а на його обличчі розквітла сповнена задоволення усмішка. Схопив його за шию, як якогось хулігана, і попри всі пручання вивів у сквер, де дав йому такого сильного копняка в дупу, що професор упав і довго не міг піднятися.
Від болю, приниження й безсилості очі в нього наповнилися слізьми — і він не зумів стримати схлипів. Він не плакав багато років і вже забув, яке полегшення це може принести. Плачучи, він заспокоївся — можна би сказати, що його човен, який плив морем сліз, пристав до якогось берега, і колихання припинилося. І от він пришвартувався до зовсім нової, неочікуваної ситуації, і перед ним простяглася незнана земля. Він мусить дати собі раду.
Сидячи в темряві — сквер був темний, як майже все в цьому недоосвітленому місті, — він роздумував, що ж найкраще зробити. Якби не зник піджак, він міг би подзвонити, але разом із ним, окрім паспорта і кредитних карток, зник і його телефон. Він вирішив дістатися на той бік готелю, де, як він припускав, міг відбуватися бенкет. Там йому, може, вдасться якось повідомити колег. Деякі з них усе ще курили, тож, може, вийдуть перекурити на якийсь балкон, терасу чи навіть у сад… Він рушив уперед, уважно шукаючи в брилі готелю освітлених вікон. Майже весь перший поверх займали разом із холом ресторани, бар і конференц-зали, але більшість вікон була темна. Ліворуч від себе він побачив групу молодих чоловіків, що зібралися під одним із небагатьох справних ліхтарів. Вони перегукувалися — мабуть, у щось грали. Він знерухомів, не бажаючи зраджувати своєї присутності, а потім беззвучно прокрався під мур, уздовж якого рухався далі. У цей спосіб перейшов на інший бік готелю і тоді побачив великі освітлені засклені стіни ресторану, в якому відбувався бенкет.
Він був такий схвильований, що мало не заплакав удруге. Стоячи під стіною, він небагато бачив, але, відійшовши трохи вглиб скверу, зарослого тут колючим кизильником, який саме цвів і виділяв несамовитий запах меду, змішаний із ароматом чогось терпкого і гнилистого, зміг побачити більше. Оповитий тим запахом, професор спостерігав із цієї відстані реалістичну картину, обрамлену вертикальними лініями будинку, оправлену в скло фасаду. Навколо високих вузьких столиків, накритих білими обрусами, стояли елегантно одягнені люди; їли, розмовляли — їхні голови нахилялися одна до одної, а потім відхилялися назад, мабуть, у відруху здорового сміху, руки торкалися плечей співрозмовників, дружньо їх поплескували. Між столиками кружляли кельнери у фраках, стрункі й гнучкі, одна рука схована за спину, в другій тримали таці, повні напоїв. Ця картина в приглушених барвах здалася йому сучасною мінімалістичною алюзією до Брейгеля: люди зайняті вічними дрібничками, бал різних справ, які треба залагодити, свято поверховості… Професор розпачливо шукав знайомі постаті; не мав-бо певності, чи це саме той бенкет — готель був величезний, і тут безумовно, могло відбуватися багато таких конференцій, як та, у якій він брав участь. Він іще трохи перемістився, аби побачити, куди йдуть ті, які відходили від столиків. Вони на хвильку зникали, а потім знову з'являлися в наріжному приміщенні із заскленими зовнішніми стінами, яке було трохи схоже на акваріум. Це була кімната для куріння. Там він побачив професора Ґ., спеціаліста з платонічних і неплатонічних об'єктів у європейському живописі XX сторіччя. І хоча він не завжди погоджувався з його тезами, зараз його вигляд надзвичайно втішив. Це було перше знайоме обличчя за кілька годин. Ґ. курив сигарки, професор знав це, хоча з місця, де він стояв, цього не можна було розгледіти. Він бачив тільки замашистий рух руки Ґ. і його голову, яка злегка задиралася вгору, щоб випустити дим. Йому треба було поквапитись, сигарку не можна курити без кінця. Тому він швидко покульгав у той бік і зупинився напроти кімнати для куріння, розраховуючи, що буде помічений, але це не мало жодного сенсу: він був надто низько. Йому довелося знову відійти у сквер. Коли він вже зайняв доволі вигідне місце, Ґ. якраз гасив сигарку; потім, обійнявши приязним жестом плечі колеги, повернув до виходу. Професор у розпачі швиденько підняв перший-ліпший камінь і, розмахнувшись, шпурнув ним у напрямку акваріуму. Проте відстань була надто великою. Розлючений і рішуче налаштований, він вирішив вчинити ще одну спробу атакувати двері, але не дійшов навіть до майданчика перед ними. Швейцар, зайнятий привітанням якоїсь коштовно одягнутої жінки на височенних підборах, навіть не глянув на нього. В дію вже вступили два охоронці зі зброєю на поясі — один із них болюче викрутив йому руку (він наче почув, як щось хрупнуло) й одразу з огидою відпустив його. Професор упав і чимшвидше поповз у колючий кизильник. Він знав, що будь-якою ціною мусить позбутися закривавленої сорочки, а ще має якось помитися. Дивився з кущів, як охоронці з огидою та обридженням витирали з рук кров — і подумав: що б не носила в собі жінка з метро, воно тепер є в ньому. Шматочком чистого манжета він обтер обличчя біля рота і очей. Йому пригадалося, що вранці він бачив із готельного вікна фонтан, і вирішив відшукати його.