Ніби все пішло добре, але по деякому часі після операції пан М. почав погано спати. Лежав у напівсні, наче в густому желе, повному дивних образів, привидів, далеких невиразних звуків. І все це зумовлювало, що його охоплював страх — тим страшніший, що він не міг ворухнутися. Удень той страх ховався десь у постелі і звідти слідкував за паном М. А вночі — знову те саме, до ранку… У півтемряві кімнати, в яку починало вже проникати сіре світло світанку, він простягав перед собою руки й замислювався, чому він, власне кажучи, має п'ять пальців, а не шість чи чотири. Чому на світі завжди одним усього бракує, а інші відмахуються від надміру? Чому дитинство триває так непомірно довго, що не вистачає потім часу на дорослість, на роздуми й на те, щоби вчитися на власних помилках? Чому люди, хоча прагнуть робити добро, чинять зло? І чому так важко просто бути щасливим? Ясна річ, він не знаходив відповідей на ці запитання.
Важко сказати, коли й чому почали з'являтися в його житті дивні, сповнені чогось моменти, коли в ньому раптом пробуджувалася воля, якої він до цього не знав. Це були моменти, коли він мав потребу говорити: «Хочу». Його заповнювала думка, сильніша від інших — вона мала природу пружини годинника, розвивалася в ньому із внутрішньою силою, якої ніщо не могло затримати, хіба тільки заспокійливий дотик його дружини, ліки з назвою ксанакс і сон, якщо він приходив. «Хочу» було липкою лапою, яка ні з того ні з сього хапалася за якусь ідею. Або вигадку. Або річ. Наприклад, йому раптом захотілося кольорів, і він зовсім не знав, як має наситити цей несподіваний голод. Купив собі альбом Марка Ротко, бо тільки це знайшов у елегантній, мінімалістськи опорядженій книгарні у своєму районі. Але не вмів насититись тим, що побачив на аркушах альбому. Погляд ковзав по блискучій поверхні репродукції і, незаспокоєний, летів у бік неба. Купив також дружині кольорову сукню, але й вона здалася йому якоюсь банальною. Він, зрештою, і сам би її надягнув. Так, він це визнавав: сам би її надягнув. Також прийшла до нього охота на тишу — і ще на щось невизначене в тій тиші, якийсь один звук, який мав би її підкреслити, але він навіть не вмів його назвати.
У серпні вони вже знали, що поїдуть до Таїланду, до цього лагідного буддійського королівства, яке асоціювалося в них із гладкістю й солодкістю кокосового молока. Вони вже забронювали квитки та зарезервували будиночок, цього разу кращої якості, з лазничкою і кухонькою. Ще не почали пакуватися, бо звикли робити це напередодні виїзду; помістити те, що хотіли забрати, у два наплічники і дві підручні валізки — раз-два і готово.
Але на початку вересня М. відчув оте нездоланне «хочу» й відтоді сидів біля комп'ютерного монітора, без кінця оглядаючи те саме — інформацію про Китай.
Через кілька днів вони вже були частиною широкого, повного пилюки пейзажу китайського буддійського Півдня. З вікон неоковирного готелю, обставленого меблями попереднього століття, вони побачили тутешній світ — сонце насилу піднімалося над розмазаним горизонтом і сунуло вгору в густому, брудному повітрі. Широкою неутрамбованою дорогою їхали сотні людей на велосипедах. Їхні обличчя здавалися однаковими. Вони з'являлися з маленьких, розчепірених, критих бляхою будиночків, які стояли повсюди. Закутані в товсті стьобані синювато-сірі куртки, всі вони мовчки рухалися в одному напрямку, кудись у бік далеких гір.
Панство М. орендувало автомобіль і найняло гіда-перекладачку, пані Лю, яка завжди з одним і тим самим поліетиленовим пакетом і з незбагненним виразом обличчя віддавала в їхнє розпорядження свій час і свої лінгвістичні таланти. Возила їх до небагатьох історичних пам'яток цієї монотонної країни, декламуючи пояснення і читаючи написи на кшталт «Як надмірне почуття блаженства передвіщає прихід безумства, так і почуття безпеки випереджає швидкий удар нещастя». Ці написи здебільшого вражали пана М. — здавалося, що вони стосуються кожного аспекту життя, ніщо не уникло їх. Пані Лю розповідала їм цілком пристойною англійською найбільш відомі буддійські історії. А оскільки мала хронічний нежить, то безупинно прочищала ніс, внаслідок чого він був червоний і нагадував, що існують речі банальні й тривіальні, які не можна порівняти із загадковістю коанів[4] і безумовністю законів карми.
Уже в перший день своїх екскурсій вони доїхали до маленького храму, про який не змогли дізнатися нічого, крім того, що він був старий і вартий уваги. Там були майстерні, які продукували записані гарним каліграфічним письмом аркуші рисового паперу. Попри це монастир виглядав занедбаним і дещо безлюдним. Лишень кілька чоловіків крутилися між будинками, але не були, мабуть, монахами, бо носили короткі куфайки, як і всі в цих краях.