Проте навіть у таких важких умовах я віддавався науці. Бо від часу, як я приїхав до цієї країни, мене цікавив певний місцевий феномен — уже відомий, щоправда, у світі, але тут надзвичайно розповсюджений, так, що достатньо було пройти біднішими вулицями Варшави, щоб помітити його на головах людей, — plica polonica, ковтун, як його тут називають, дивний витвір зі скрученого, підбитого волосся найрізноманітніших форм: чи то посторонків, чи то волосяного клубка, чи наче коси, схожої на хвіст бобра. Вважалося, що цей ковтун сповнений добрих і злих сил, тому його власники воліли радше померти, аніж його позбутися. Зі своєю звичкою до нотування я вже зробив багато малюнків і описів цього явища й мав намір після повернення до Франції опублікувати на цю тему невеликий нарис. Ця недуга відома під різними назвами по всій Європі. У Франції, можливо, трапляється найрідше, бо там люди надають великого значення своєму вигляду й неустанно завивають волосся. У Німеччині plica polonica виступає як mahrenlocke або alpzopf чи drutenzopf. Знаю, що в Данії його називають marenlock, а в Уельсі й Англії elvishknot. Коли одного разу я проїздив Нижньою Саксонією, то чув, що таке волосся називали selkensteert. У Шотландії вважають, що це — поширена у друїдських племен стародавня зачіска древніх язичників, які населяли Європу. Також я читав, що початком plica polonica в Європі вважається вторгнення татар у Польщу за часів правління Лєшека Чорного. Існували також припущення, що ця мода прийшла аж із Індії. Мені навіть траплялося чути, що це перші євреї запровадили звичай сплітати волосся у зваляні стручки. Nazer — так називали святого чоловіка який присягався ніколи не обрізати волосся задля слави Божої. Така кількість суперечливих теорій і білий сніговий безкрай зумовили, що, занурившись спершу в розумове отупіння, я врешті-решт відчув творче піднесення й вивчав plica polonica в кожному селі, яке ми минали.
У трудах моїх мені допомагав молодий Ричивольський, дуже здібний хлопчина, який був для мене не тільки камердинером і перекладачем, але й допомагав вести дослідження, а також — не стану приховувати — морально підтримував мене в цьому чужому оточенні.
Їхали ми верхи. Березнева погода нагадувала чи то ще зимову, а чи початок весни: грязюка на дорогах навперемін замерзала й розмерзалася, перетворюючись на страшне місиво, справжнє багно, і колеса наших возів із багажем раз по раз провалювались і потопали в ньому. Пронизливий холод перетворював наші постаті на щось подібне до хутряних клунків.
У цій дикій країні — багнистій, зарослій лісами — людські поселення розташовані зазвичай далеко одне від одного, тож на нічліг ми мусили влаштовуватись, не капризуючи, в будь-яких затхлих обійстях. Раз навіть ночували в корчмі, бо якраз випав сніг і затримав нашу подорож. Його Величність виступав тоді incognito, вдаючи звичайного шляхтича. На зупинках я прописував Його Королівській Величності ліки, а возив із собою цілу аптеку, і бувало, що пускав кров на спішно влаштованім ложі, а там, де можна було, влаштовував королівському тілу купання з солями.
З усіх королівських хвороб найбільш шкідливою здавалася мені ота придворна, яку Його Величність привіз начебто з Італії чи Франції. І хоча видимих немочей вона не давала і її легко було приховати (принаймні на перших порах), зате наслідки бували дуже небезпечними і зрадливими; переконували навіть, що вона могла перекинутися на голову й довести людину до божевілля. Тому одразу після прибуття до двору Його Величності я почав наполягати на лікуванні меркурієм, яке мало тривати три тижні, але Його Величність ніколи не міг знайти часу, щоб у спокійному стані вживати ртуть, а в подорожі таке лікування було недостатньо ефективним. Із інших королівських хвороб мене непокоїла подагра, хоча їй легко було зарадити, бо вона з'являлася від непоміркованості в їжі й питті. З нею вистачало боротися постом, але в подорожі важко було постити. Тож небагато я робив для Його Королівської Величності.