— Давно, давно тому, — розповідала пані Лю, — жив у цьому монастирі один монах, людина освічена й надзвичайно розумна.
Вона висякалася в гігієнічну хусточку й подивилася на них так, наче благала пожаліти її.
— Його звали Яо. Про нього казали, що він може бачити крізь час. Що знає порядок кола втілень. Якось, мандруючи, зупинився він, щоб відпочити, і побачив жінку, яка сиділа з дитиною біля грудей і їла рибу, старанно очищуючи її від кісток, а залишки кидала бездомному псу. А коли збідований і худий пес, заохочуваний такою неочікуваною щедрістю, ставав чимраз нахабнішим, жінка відганяла його копняками. Побачивши це, монах Яо вибухнув сміхом. Учні, які його супроводжували, здивовано глянули на нього. «Вчителю, чому ти смієшся? У цьому немає нічого смішного». «Так, маєте рацію, учні мої, —- відповів монах Яо, — і все ж я не можу стримати сміху. Чи ж бачили ви колись, щоби пожирали тіло батька, одночасно копаючи ногами власну матір? Обгризати скелет батька, одночасно годуючи груддю смертельного ворога. Яким же жалісним і жорстоким видовищем є коло втілень».
Пані Лю продекламувала цю історію, як дитина, що пишається віршиком, який вона вивчила напам'ять для урочистої академії, а потім глянула на них, не певна, чи вони зрозуміли. Мабуть, уже мала невдалий досвід із туристами. Вони всміхнулися, киваючи в задумі головами. Це її заспокоїло. За хвильку дала їм зрозуміти, що настав уже час обідати.
Пообідали вони в місцевому ресторані, мовчазний власник якого знайшов їм три місця в кутку великого приміщення. Вони дзьобали ніяку страву, слизьку від картопляного борошна і повну глутамату натрію. М. пригас, усе ще приходячи до тями від різниці в часі — пробував знайти собі місце в цьому плиткому, поверховому часі, який оточував їх із усіх боків, не дозволяючи влаштуватися в ньому. І ніяк не міг збагнути, чому його «хочу» привело його в це місце.
Раптом щось вирвало його з роздумів. І ні сіло ні впало пан М. запитав перекладачку про в'язниці — чи є якісь поблизу… Здивована, вона на якийсь час втупилася в його вузькі вуста.
— Ви хочете відвідувати в'язниці? — запитала вона з сарказмом, у якому звучало глибоке розчарування.
Наступного дня вона вже не прийшла.
— Навіщо ми сюди приїхали? — нарікала пані М. — Тут холодно і бридко.
Пан М. не знав, що відповісти. Він справляв таке враження, наче винюхував щось, чекаючи на вітер, який розвіє повсюдну пилюку і щось змінить. На третій день вони знайшли в інтернеті, який весь час пропадав, згадку про знаменитий колись буддійський монастир, сьогодні вже забутий. Пан М. нічого не був певний, також і того, що робити й куди їхати, але на четвертий день знову відчув оте своє «хочу». Воно тиснуло зсередини на груди, пробуджувало неспокій. Казало: «Ну, вже, давай, рухайся». Стояло в горлі, хоч він раз по раз намагався його проковтнути. Тож М. запакували свій багаж і рушили, куди очі світять, невмолимо посуваючись у бік забутого монастиря.
Їхали нерівними занедбаними дорогами вгору. Краєвиди змінювались, такими самими залишалися тільки покриті бляхою будиночки, нестаранно збудовані склади й зупинки, схожі одна на одну. Сплетіння кабелів бігли вздовж дороги, поєднуючи будинки в мережу, але що вище вони опинялися, то ці сплетіння робилися тоншими, аж нарешті вздовж дороги тягнувся один єдиний рахітичний кабель, що вів, як і вона, в бік гір. У певний момент і дорога, і кабель скінчилися — тут треба було перебратися через плиткий струмок. За ним стояли кілька будівель із вигнутими на кутах стрімкими дахами, поблизу стояла також невеличка дзвіниця, на якій, однак, замість дзвону висів великий бронзовий гонг. Вони вийшли з авто. Вітер ніс звідкілясь запах гару з ледь відчутним хімічним душком. Оце й був той монастир. На гравійній стоянці був тільки один автомобіль із місцевою реєстрацією, вони припаркувалися обіч нього й невпевнено рушили до головних будинків.
Швидко виявилося, що немає тут нікого, хто захотів би їх провести. Може, в сезон і з'являлися в монастирі туристи та віряни, але зараз, схоже, було для них надто холодно. Єдине дерево — величезне, найбільше, яке вони бачили протягом усього перебування в Китаї, — росло якраз посеред двору; те, що воно вціліло протягом останніх ста років, здавалося чудом. Це був японський гінкго білоба — високий, із могутнім стовбуром і приголомшливою кроною.