Вони спробували порозумітися за допомогою жестів зі старим, не дуже зацікавленим ними чоловіком, який одразу ж зник, але за хвильку з'явився знову з іншим, молодшим, у мундирі. Солдат мав щонайбільше сімнадцять років, гладеньке обличчя, лагідні мигдалеподібні очі й виглядав як дитина.
— Я можу тлумачити, — сказав він ламаною англійською, показуючи на себе. — Відвести до вчителя. Монастир дуже старий. Ой, який старий. Це дерево тут теж святе. Монахи підливають його тим, що самі зроблять, — він розсміявся, показуючи маленькі зуби на довгих лискучих яснах. — Ну, знаєте, — і почав наслідувати звуки випорожнення.
Виявилося, що неподалік розташований військовий підрозділ, і монастир веде з ним якісь дрібні справи, коли треба щось привезти, продати, переказати… Старший чоловік вирішив, що солдат може також послужити перекладачем. Тепер він тримався збоку, хоча час від часу підказував молодому якесь китайське слово. Вони дізналися, що в монастирі є шестеро монахів і знаменита скульптура будди співчуття, що звався Міле, яка розташована в найбільшому храмі. Проте щоб дістатися туди, треба спочатку пройти через оті менші храми. Тож вони йшли від одного до іншого, спиналися кам'яними сходами, знімали черевики й захоплено зупинялися перед черговими статуями, не розуміючи того, що бачили: символів, корогов, паперових золотаво-червоних аркушів, списаних знаками, які нагадували великих роздушених павуків. Мандрівка тривала довго, бо солдат, який мав перекладати, більше мовчав, ніж говорив, постійно шукаючи відповідних слів у своєму вбогому словнику, а також щоразу розшнуровував і зашнуровував свої важкі солдатські черевики. Ходіння в розшнурованих черевиках, хоча б тільки з одного храму до іншого, кількадесят метрів, не личить солдатові Китайської Армії. Шнурівка має при цьому бути досконалою, вишуканою. Вони ставилися до цього з розумінням, а після кількох повторень уже знали напам'ять хитромудру систему протягання шнурочків крізь дірки.
Коли нарешті дісталися до останнього і найбільшого храму, вже починало смеркатися. Усередині помальованого на червоно дерев'яного будинку вони побачили щось зовсім інше, ніж сподівалися. На троні сиділа вирізьблена з дерева золота постать, почорніла місцями від диму кадильниць. Вона нічим не нагадувала статуеток Будди, до яких вони вже звикли в цій подорожі. Це був не той вражаючий товстун, який широко всміхається, вульгарний і непристойний, а худа андрогінна постать, із правою стопою недбало закинутою на коліно лівої ноги, що звисала з трону вниз. Дивилася вона не прямо, як то було звично для інших статуй, що ніби прагнули впіймати поглядом якогось вірянина, а вниз, у якусь точку перед своїми стопами. Голова із зосередженим обличчям спиралася на долоню правої руки, опертої ліктем на праве коліно. Вони мали враження, що застали бодгісаттву в інтимну мить задуми, якраз тоді, коли той чекає на щось — на автобус або наступну кальпу[5], коли зможе здійснити повне відновлення. Солдат, який стояв обіч них, зітхнув і сказав:
— Він прийде. Майбутнє. Гарне майбутнє, коли він прийде.
Пані М. запитала, коли це має настати, а тоді солдат зробив міну, що, без сумніву, мала виражати шмат часу, який неможливо охопити розумом.
Вони запалили кадильниці й повільно та низько вклонилися.
Коли солдат зашнуровував черевики, знову з'явився старший чоловік і повів їх стежкою на гору над храмом, де крізь ріденькі кущі проглядали непоказні дерев'яні будиночки. Солдат сунув за ними.
— Що це за вчитель? — пробував дізнатися М., але неможливо було отримати якусь розумну відповідь.
— Око на голові, — щоразу повторював їх випадковий перекладач і таємниче кивав головою.
Їх привітав худорлявий, сивий, коротко стрижений чоловік у темно-сірій стьобаній куфайці і сірих, дещо зашироких штанах. Метикувата пані М. вручила йому коробку бельгійських шоколадних цукерок, цей дарунок втішив господаря. Чоловіки обмінялися кількома словами — панство М., ясна річ, нічого з того не зрозуміли, але не було сумніву, що говорили про них. Вони сіли надворі перед простою халабудою з маленьким, вручну зробленим із дощок ґанком. На землі була складена з каменів невелика піч, на якій зараз стояв темно-червоний казанок, посвистуючи час від часу. Господар залив окропом чай у дещо облупленому чайничку і задоволено усміхнувся. Сказав щось солдатові, а той промовив:
— Можете вже питати. Він готовий.
Вони не зрозуміли.
— Про що маємо питати?
— Про що хочете. Маєте хіба якісь питання. Сюди приносити питання. Він все знає і все розкаже.