— Ні, дякую, — каже вона і для певності повторює: — Ні. Ні.
Настає приємна для вуха тиша, хоча якусь мить вона мала враження, що авто-авто розчаровано пирхнуло. Від того моменту воно саме керує собою за вказівками з супутника, рівномірно, стабільно, рухається майже беззвучно, не йде на обгін не за правилами, не робить ризикованих маневрів, пропускає пішоходів на «зебрі», а величезна кількість усіляких датчиків реагує на тварин, навіть на тих, які вибігають під колеса в останню мить. Жінка скулюється в кутку і накривається курткою, хоча їй зовсім не холодно.
Ось що їй сниться.
— Дивися, — каже її старша сестра.
Вона стоїть над мийкою в їхньому старому будинку, зараз якісь свята, вони готують.
Вона дивиться на її руки і з жахом бачить, як ті зникають під струменем води з крану. Розмиваються, розчиняються, наче вони з льоду.
— Дивися, — каже, піднімаючи дві кукси на висоту очей. — Уже не будуть мені потрібні.
Їй снилася сестра, до якої вона їде. Рената.
Центр був розташований далеко від аеродрому, тому подорож тривала три години. Авто-авто їхало щораз вужчими дорогами, біля яких з'являлися характерні жовто-червоні таблички з двома літерами: «TF». «F» було трошки вище, і логотип нагадував сходи, які ведуть догори, — до Transfugium таким чином вступали як до Землі Обітованої, і цю дещо містичну символіку ще й посилювали рухомі білборди, на яких світилися приголомшливі образи дикої природи. Вона дивилася на них байдуже, на неї вони не справляли враження; з якихось причин вона була прив'язана до того, що давало людям місто, — до заколисування в безпечно запланованому просторі, точно на міру людського розуму і людських розмірів.
На неї чекав дерев'яний будиночок із чотирма спальнями й великим салоном — зовсім такий самий, який винаймають для родини на літо. Камера на в'їзді детально оглянула її обличчя, а потім брама беззвучно відчинилася, і авто-авто під'їхало під самі двері. Вона вийшла, забрала невеличкий багаж, а автомобіль ввічливо подякував і зник. Вона на мить відчула себе трохи винною, що відмовилася від будь-якого контакту з ним і що спала в дорозі, але це було, ясна річ, глупе відчуття, як і всі емофейки.
Дім був досконально підготований: застелені ліжка, накритий стіл, повний холодильник, свіжі рушники, увімкнена класична музика і пляшка доброго вина з побажаннями від фірми. І саме це вона в першу чергу й зробила — налила собі вина.
Дерев'яна тераса виходила на озеро, до спокійної зараз води й темної рисочки протилежного берега. Інші бунгало, дискретно сховані між деревами, здавалися тихими й темними, але біля одного вона побачила автомобіль, а всередині горіло світло. Отже її сестрі не буде самотньо цієї ночі. Десь далі, ззаду, в глибині лісу домінували великі брили будинків центру, але оскільки їхні скляні стіни мали здатність оптичного камуфляжу, то їхня присутність була більше відчутною, ніж видимою. Було тихо, пахло лісом, опалою глицею, грибами, живицею, і важко було повірити, що це не якась провінційна антиалкогольна лікарня, а один із найбільших трансмедичних центрів у світі.
Після останньої зустрічі кілька місяців тому вона не мала вже змоги поспілкуватися з Ренатою, хоча її сестра була десь тут за мурами комплексу Transfugium, зовсім близько. Вона подумала, що, мабуть, не змогла б її вже пізнати. Це було дуже неприємне відчуття — все в ній виривалося на допомогу сестрі, але мало стримуватись. Її попереднього разу вчили працювати з цим нераціональним почуттям так, як працюють із емофейками. Ота вивчена напам'ять мантра: «Емоції завжди правдиві, неправдивою може бути їх причина». Емоції, що збуджуються фальшивими причинами, є такими ж сильними, як і ті, що зумовлені правдивими, тому часто обманюють людину. Їх треба просто пережити.
Був уже полудень, і настав час на візит, тому, трошки змерзла, вона рушила в бік величезних павільйонів. Ішла вздовж скляних, графітових стін, які над верхівками дерев відбивали небо. Шукала якихось дверей чи вікон, якоїсь тріщини, але все здавалося непрозорим і досконало гладеньким, наче було відлите в суцільній формі. Тут не було головного входу і не можна було зазирнути всередину.
Вона дійшла до вертикальної темної стіни і сказала: «Я тут». Трохи постояла, даючи час Будинкові, щоб той її оглянув та ідентифікував. «Бачу тебе», — немовби сказав величезний будинок Transfugium і впустив її всередину.
Професор Чой, який вів її сестру і відповідав за весь процес трансфуґації, був андрогінним, худорлявим, спортивного вигляду. Він збіг до неї сходами й усміхнувся мало не з чулістю, як приятельці. Мав на собі чорний, обтислий спортивний костюм і натягнуту на чоло шапочку. Вона подумала, що, може, Чой — це жінка: голографічна плакетка на рукаві з написом «д-р Чой» не допомагала у визначенні статі. Так, як Чой, виглядали багаті люди — зайняті собою і своїми тілами, досконалі від народження, запроектовані майже в усіх деталях, інтелігентні й свідомі своєї переваги. Про Чоя слід би було хіба сказати «воно», але в мові, яка була їй найближчою і якою говорили вдома, це звучало б дивно, бо середній рід одвічно був зарезервований не для людини, а радше для істоти нелюдської, наче людство мусило дозволити розіп'яти себе за полярність статей. Тому вона вже раніше вирішила, що думатиме про Чоя як про «нього». Це допомагало витворити дистанцію. Вона ненавиділа фамільярність.