Злість ішла їй на користь, додавала сил і певності, але доктор Чой, поставний арієць із непроникним обличчям, все одно дивився на неї з чимось, що можна було назвати чулою вищістю.
— Маєш право гніватися й бути розчарованою. У такий спосіб ти захищаєшся. Захищаєш свою інтегральність, — мудрував він далі, вона не могла цього витримати.
— Відпердолься, — промовила самими губами, відвернувшись у бік озера. Рушила його берегом. Вид клаптиків світла, що повзли поверхнею води, стіни лісу по той бік і великого чистого неба поволі тамував її злість. Вона відчула заспокоєння, яке пливло з-над води, і навіть обіцянку чудової байдужості, як тоді, коли вона вперше виїхала з дому й вирішила не повертатися. Сиділа в автобусі й повторювала собі: «Нічого нікому я не винна, бо люди відповідають за свої вибори».
— Як людина може хотіти перестати бути собою? — сказала вона Чою, який ішов за нею. — Це самогубство. В якомусь смислі ви на її прохання вдаєтеся до евтаназії.
Чой схопив її за руку і затримав. Стягнув шапочку і тепер його обличчя виявилося ще більш жіночим. Над їхніми головами зашелестіли крила сонячного гелікоптера.
— Люди Заходу переконані, що драматично й радикально відрізняються від інших людей, від інших істот, що вони виняткові, трагічні. Говорять про «занурення в побут», про розпач, самотність, впадають в істерику. Люблять завдавати самі собі смерть. А це ж просто перетворення маленьких відмінностей на великі драми. Чому ми повинні вважати, що прірва між людиною і світом є більшою і важливішою, ніж прірва між двома іншими видами існування? Ти це відчуваєш? Чому прірва між тобою і тією модриною є серйознішою з філософського боку, ніж між тією модриною і, наприклад, отим дятлом?
— Бо я людина, — відповіла вона, не задумуючись.
Він сумно покивав головою, ніби очікував саме цього — що вони не зможуть порозумітися.
— Пам'ятаєш Овідія? Він це передчував, — Чой продовжував говорити й сів на перегородці. За спиною в нього було озеро. — Метаморфози ніколи не засновувались на механічних відмінностях. Так само діється і з трансфуґацією: вона наголошує схожості. В еволюційному смислі ми все ще продовжуємо бути шимпанзе, їжаками й модринами, носимо все це в собі. У будь-яку мить ми можемо сягнути по це. Нас не відокремлюють від цього якісь прірви, які не можна подолати. Нас розділяють ледь-що якісь тріщинки, дрібні щілини буття. Unus mundus. Світ єдиний.
Усе це вона вже чула багато разів, але ці аргументи якось не доходили до неї. Вона вважала їх надто абстрактними. Воліла знати, чи трансфуґація супроводжується болем. Чи її сестра почувається там самотньою? Що це значить, що процес відбувається в силовому полі? Чи людина зберігає свідомість до кінця? Чи залишається собою? А якщо її сестра передумала? Що тоді? Вона вже кілька разів відчувала мало не паніку, коли їй здавалося, що треба сестру рятувати силою, викрасти її, а потім замкнути вдома й наказати жити, як завжди, нормально, так, як це діялося сотні, тисячі, мільйони разів — кожен у своїй ніші, на своєму місці. Вони попрощалася з нею півроку тому тут, у парку. Зробили це спокійно і по-діловому, майже без слів. Рената передала їй нотаріальні документи, повні підписів і урядових голограм, а під кінець вручила ланцюжок із крапелькою, вирізаною з гірського кришталю, єдину біжутерію, яку носила. І одразу потім, коли Рената йшла в бік будинків Transfugium, її сестра з рулончиком у руці відчула приплив задухи, як тоді, коли ми усвідомлюємо, що діється щось невідворотне. Дивилася, як та відходить, і мала надію, що озирнеться, що, може, навіть передумає, повернеться. Але ні, нічого такого не сталося — побачила тільки її спину й темні двері, які беззвучно зсунулися, утворивши чорну непрозору поверхню.
— Чи вона все ще є тут? Де?
Чой показав рукою на будинок Transfugium.
— Так, вона вже готова.
Вона незлюбила Чоя, хоча вони вже раніше кілька разів розмовляли. Вона знала, що цей чоловік не зуміє нічим потішити її, хоча був інтелігентний і теплий, навіть дбайливий. Вона інстинктивно відчувала його вищість, не знала, що він думає насправді. Він повторював те, що було написано в Брошурі, немов пошук інших форм пояснення їй усього процесу вважав втратою часу. Екземпляр «Метаморфоз» Овідія лежав біля ліжка як готельна свята книга. Гарно видана, у старому стилі, з гравюрами, вона нагадувала книжку дев'ятнадцятого сторіччя — мала, схоже, збуджувати ностальгію за чимось давнім, природним і солідним, заспокоювати. Кілька разів вона читала в Брошурі, що не існує жодної тривкої однорідної субстанції, яка заповнює світ, і що світ — це струмінь сил і свідчень, які взаємно напирають на себе. Кожна істота має волю, яка дозволяє їй жити. Реальність складається зі сплетених у сіті волі мільярдів буттів, які накладаються одні на одні. Деякі з них рафіновані й пластичні, інші — безвладні й фаталістичні. У такому світі багато неймовірних досі речей стають можливими, а межі виявляються ілюзорними. Сьогоднішня медицина вміє подолати такі крихкі кордони.