Де той момент, який з'ясовував би те, що зараз діється? Мав бути якийсь початок, зародок зміни, поворотний пункт, якась думка, травматична подія, зміна внаслідок читання, музики з мільйона файлів, які вони безупинно надсилали одна одній, знаючи, що в космосі забракло би часу, аби їх усі прослухати. Вона прокручувала подумки всі події, клаптики ситуацій. Батько колись сказав, що коли Рената народилася, то плакала так довго, аж мала запалення горла.
Щодо меню вона цілком поклалася на думку милого чоловіка у віці, який важко було визначити, з гарним цегляним кольором шкіри, який приємно контрастував із білістю його вбрання. Він мав порадити їй закуски. Робив це з гумором, наче готував їх для дівочої вечірки. Її дратував його гарний настрій.
— Це має бути щось на кшталт поминок, — сказала вона з якимось навіть задоволенням. Злостиво.
Він подивився на неї тепло і, як їй здалося, співчутливо.
— Поминки, весілля… Їсти завжди радісно.
Тістечка були пузаті, різнокольорові, лежали на різних тацях, кожен колір окремо, як формочки з фарбами. Зворушена цією щедрістю, вона показувала пальцем і пробувала вибирати між рожевим і лавандовим, між малиновим і ягідним, і какаовим. І ще креми, якими вони були перекладені, — зелено-золоті, пурпурові. Вони були такі неприродні, такі людські. Чоловік із цегляним обличчям покивав над тістечками головою.
— Прошу спробувати. Може, смак тут щось підкаже.
— Вибачте. Я ніколи не вміла вирішувати.
Він підсунув їй меню.
— Це стосується тільки неважливих речей. Коли ми справді чогось хочемо, то сумнівів немає.
Вона непереконливо підтвердила і витерла ніс. Він показав їй список холодних закусок і з гордістю сказав:
— Я, звичайно, не мушу додавати, що м'ясо чисте, з власних інкубаторів.
Вона бачила перед рестораном іменний пам'ятник тварин у натуральну величину — корови, свині, курки, качки, гуски, — донорів біологічного матеріалу. Запам'ятала ім'я корови: Адель. Безпомічно дивилася на довгий список страв, а потім глянула в лице ресторатору. Його темні очі дивилися на неї тепло, із зацікавленням.
— А можна до тебе притулитися? — раптом запитала вона.
— Звичайно, — сказав він, зовсім цим не здивований, ніби й ця послуга містилася в меню.
Обійняв її руками. Пахнув рідиною для полоскання тканин, банально.
Кількома хвилинами пізніше його бригада почала готувати салон і терасу для невеличкого прийому. Внесли коробки з тартинками й салатами. Вправні пальці розкладали на тацях фрукти.
Коли бригада пішла, сонце якраз почало заходити, і тоді вона побачила незвичайну картину — верхівки дерев густого північного лісу горіли помаранчевим світлом, як величезні канделябри, відбиваючись у воді озера. Надходила ніч. Вона бачила, як темнота виповзає з-під коренів дерев, з-під каменів лісової підстилки, як піднімається з глибин озера. Обриси раптом вигострили свої краї, наче всі речі хотіли ще раз усвідомити собі власне існування, перш ніж зникнути в темряві. Свічки дерев погасли, і раптом звідкілясь припливло холодне повітря, обганяючи ніч, тож вона накинула куртку та пішла над саме озеро. Вогник її нешкідливої цигарки світився в пітьмі — вона подумала, що його, напевно, видно з тамтого берега, і хтось із хорошим зором бачить його рух — до вуст і назад. Якщо взагалі дивиться.
Потім подзвонив Бой. Так його називали в родині, хоча йому було вже під сорок, — Бой. Син її сестри, Ренати. Сказав, що не приїде. Говорив нерозбірливо, схоже, був п'яний.
— Не знущайся вже ні над нею, ні над усіма нами, — тихо відповіла вона на його агресивний белькотіння. — Ти поводишся як капризна дитина. Нічого ж не зробив, не допоміг, — вона відчувала, що її несе, а її злість зростає з кожною секундою. — Звалив це на мене, хоча це ти — її син. Я залагоджувала документи, провідувала її тут, розмовляла з лікарями, а тепер мушу займатися довбаними тістечками. Знаєш що? Ти малий жалюгідний засранець.
Відіпхнула від себе телефон, і той впав у глицю.
Поскубала щось там із принесеного й чекала, сидячи на терасі. Темна товста лінія тамтого берега притягувала її погляд, але нічого там не діялося. Лінія лісу, яка відбивалася у воді озера, легенькі зморшки на воді. Побачила двох величезних птахів, які кружляли над деревами, але швидко зникли.
Вона відвідала Ренату, коли діти мали по кілька років, і їй здалося, що та пригасла. Була, як завжди, доглянута і добре вдягнена, її компактне гнучке тіло дещо набрало ваги, а риси неначе затерлися. Вона вже не бігала. Ходила на довгі прогулянки швидким рішучим кроком. Поверталася спітніла, розігріта і зникала під душем. Ніколи не була особливо говіркою, але цього разу взагалі не висловлювалась і не хотіла розповідати про себе. Нечасто усміхалася, і здавалося, що зовсім втратила почуття гумору. Весь час присвячувала садові й дітям, Бою й Ганні, яких возила до шкіл і на інші заняття. Торбочки для пакування канапок, коробочки для ланчу, все таке — щохвилинна готовність. Запах дітей у домі — особливий, липкий, задушливий. Запах ув'язнення. Кімнати завжди були стерильно чисті, практичні й світлі. Її чоловік, спокійний, мовчазний, з'являвся ввечері і зникав уранці, але видно було, що вони близькі одне одному. Може, мали якийсь спосіб порозуміння у своїй окремості. Коли вона, молодша сестра, приїздила до них у нечасті відвідини, вони сиділи пополуднями на світлій канапі в салоні, пильнуючи, щоб не пролити на неї жодної краплі кави чи чаю. Сиділи, втиснуті в протилежні куточки, розмовляючи про справи, які пропливали повз них, наче інформаційні стрічки в телевізійних новинах: Ганна має іспити в червні, контракт чоловіка вимагає від нього виїзду за кордон на якийсь час, існують різні способи економити воду в саду, згідно з останніми науковими дослідженнями, нікотин сприяє довговічності. Говорили одна з одною хмарками з коміксів, які зависали над ними в повітрі, а потім розвіювались, як дим із нешкідливої цигарки, гаранта довголіття. Вона захоплено дивилася на впорядковане життя Ренати, може, навіть із якоюсь заздрістю — сама вона була весь час у русі, в роботі, серед багатьох людей, — але відчувала полегшення, коли поверталася у свій балаган.