Потім щось сталося. Це збіглося з відходом дітей і смертю чоловіка, у якого був кошмарний рак, наче якісь сили пітьми здійснювали над ним вирок за провини, про які він ніколи не знав. Коли вона побачила її кілька років згодом, Рената вже жила сама. Купила маленький будиночок на краю лісу, з городом. Спочатку вирощувала там трави, але потім город заріс. Була вона занедбана, перестала фарбувати волосся, і тепер воно спливало їй на рамена сивуватою вуаллю. Що більше було того білого (а було ж їй тоді не більше сорока кількох років), то темнішим здавалося її обличчя. Засмагле, сухе. Світлі очі дивилися допитливо, чуйно. Очі вона відвертала, наче боялася, що крізь них можна буде зазирнути всередину і побачити там… Що? Що б там побачили?
Вони провели разом два дні, готуючи й сидячи на лавці в занедбаному саду. Вона відчувала, що сестру займають виключно власні думки і пожвавлювалась вона, тільки побачивши своїх псів, бо мала трьох великих, схожих на вовків псів, які не спускали з неї очей. Як гість у її домі, вона почувалася в їхньому товаристві незатишно. Вони дивилися на неї допитливо, проникливо, наче знали всі нюанси ситуації.
У майже порожньому салоні висів домашній екран, який наповнював усе приміщення лагідним сірим світлом. Їй із першого погляду важко було зрозуміти, який рух він показував. Думала, що це графічна абстракція, але коли підійшла ближче, впізнала реалістичні деталі. Це був знятий згори зимовий пейзаж. На узбіччях гір ріс північний ліс, ялини виглядали як коми, хаотично розкидані на білому аркуші. На розлогому полі біля лісу рухалися маленькі фігурки тварин. Вони йшли краєм лісу, одне за одним, на однаковій відстані, чорні правильні обриси — як плем'я індіанців, що переміщаються в пошуках кращого місця для життя. Вервечка тварин виходила поза кадр і з'являлася знову з протилежного боку екрана. І так весь час.
— Це дві зграї вовків, які поєдналися на зиму, — сказала Рената, підійшовши ззаду, і несподівано, на превелике здивування сестри, поклала їй голову на плече. — Дивися, як організовано ідуть.
Вона придивилася уважніше. Фігурки тварин не були однаковими. Ті спереду виявилися меншими, більш похиленими. І відстані між ними були різними.
— Усі ставлять лапи у сліди вовчиці, вожака зграї. За нею йдуть оті слабші, — казала вона, поклавши голову на плече сестри, не дивлячись на картину, немов знала її напам'ять в усіх деталях. — Найстарші задають темп усій зграї, інакше залишилися б позаду й загинули. Потім ідуть найсильніші самці, на випадок, якби звідкись почалась атака. Це воїни. За ними — і цих є найбільше — самки й молодняк, жінки й діти. А в кінці, бачиш цього самотнього вовка? — Відокремлений від решти, він явно замикав цей похід через пустелю. — Вільні електрони. Диваки. Для них теж є місце в зграї.
— Ох, я думала, що це пси, — відповіла вона.
— Неможливо сплутати вовка з собакою, — Рената відсунулася й підійшла до картини близько, щоб показати їй деталі. — Вовки більші й мають довші ноги, більші голови й масивніші шиї. Подивися, це добре видно. І хвости їхні пухнастіші.