— А твої пси?
— Це вовчі собаки, мішані. Але це не вовки. Справжню відмінність видно в погляді. Собаки дивляться розумно, питально, з відданістю, а погляд вовка зовсім інший — незаангажований, але уважний. Аж мурашки по спині.
Тема вовків явно оживила її.
Потім вони разом готували в кухні, випили трохи вина. Це була їхня остання зустріч. Вона запам'ятала, як прощалися в дверях.
— Знаєш, тварини — це майстри розпізнавати наміри, — сказала раптом Рената, наче закінчувала якусь розмову, якої насправді не було. — Ми могли б цьому в них учитися, якби нам взагалі спало таке на думку. Якби ти мала таку здатність, то знала б, що я хочу зробити й чому. Прийняла би це спокійно, без будь-якої тривоги.
Але тоді вона взагалі не зрозуміла, про що говорить старша сестра.
Коли смеркло, приїхали батьки з Ганною. Обличчя матері — бліде й заклопотане. Її губи здавалися постійно стиснутими, наче казала собі: «Витримай іще трохи, треба ще трохи помучитись». Проте не варто було пов'язувати це з рішенням Ренати. Мати завжди мала таку міну. Носила її, як мундир. Нею вона давала зрозуміти: «Прошу підходити до мене тільки з обґрунтованими й важливими справами». Батько останнім часом справляв враження цілковито відчуженого, навіть важко було здогадатися, що насправді з ним діється. І чи взагалі щось діється. Часом ні сіло ні впало посвистував, занурений у своє внутрішнє життя, до якого ніхто не мав справжнього доступу. Єдиною особою, яку він помічав, була його дружина.
— Коли це має відбутися? — кинула старша пані, щойно вони увійшли. Запитала так діловито, наче про якусь неприємну процедуру, яку треба витерпіти тільки для того, щоб потім було краще.
Рухалася вона за допомогою ходунців.
— На світанку. Сонце сходить дуже рано, — відповіла донька й допомогла їй піднятися сходами.
Ганна була хорошою онучкою, розклала їхній скромний багаж (тільки на одну ніч) у кімнаті, запарила вечірні трави. Після вечері, яку вони з'їли майже мовчки, мати церемонно всілася з інформаційною брошурою, розгорнутою на першій сторінці. Знала її вже мало не напам'ять, але все одно не могла цього зрозуміти.
— Я хочу просто впевнитись, — сказала роздратованим тоном. — Це щось таке, як віддати тіло для досліджень. Так, як це зробили мої батьки, чи ні? Тіло для науки.
Молодша донька збирала слова, щоб їй відповісти, але, схоже, не була переконана, що мати захоче її вислухати. Це запитання, очевидно, було риторичним.
— Вона померла, — сказав батько і поплескав дружину по руці, а потім сягнув по кольоровий журнал, який лежав на столику, і швидко перегорнув його барвисті сторінки. Рената не знала, що він відчував. Зараз, хворіючи на деменцію, він був найбільш загадковою істотою світу. Їй було простіше зрозуміти білочку, ніж власного батька.
— Чи ми її ще побачимо? — запитала мати, ледь відкриваючи рота. — Чи можна її ще якось, скажімо, обійняти?
— Я ж казала тобі, що ні, — відповіла онучка. — Ми з нею прощалися взимку, кілька місяців тому.
— То навіщо ти знову нас сюди притягла? — запитав дідусь.
— Нікого я не тягла. Вона відходить, а ми хочемо бути свідками цього відходу, — відповіла молодша донька.
— А мусимо? — буркнув батько.
Бой усе ж таки з'явився. У чорному блискучому костюмі він прибув на авто-мотоциклі, від нього відгонило алкоголем. Недавно він розлучився з дружиною. Родина сиділа на терасі, перед тим перетворила частину кольорових тістечок на барвисті окрушки, які вранці приберуть птахи. Бой зняв шолом.
— Навіщо влаштовувати цей цирк? — сказав. — Для чого вся ця оперетка, цей таємничий центр, який виглядає як психіатрична лікарня і, схоже, саме нею повинен бути. Домом вар'ятів. Усі ви бембнуті й дозволили їй запасти в шаленство.
Він кинув шолом на землю й пішов у напрямку озера. Ніхто не сказав ні слова.
— Ви всі по-ру-бані! — гукнув він із темряви.
Почали з'їжджатися гості, яких вона вітала, наче господиня на бенкеті. Спершу Марго, приятелька Ренати, зі своїм партнером, потім двоє літніх чоловіків, які виявилися сусідами старшої сестри.
Одразу після півночі з темряви з'явився доктор Чой — як завжди, в чорному спортивному костюмі та обтислій шапочці. Вручив родині документи: паспорт, нотаріальні розпорядження, результати аналізів і Карту Згоди. Сів до столу, наче почувався запрошеним внаслідок самого факту свого існування, і сказав, що завжди прагне бачити це. Що це щось на кшталт космічної симфонії — повернення хаотично розпорошених елементів на своє місце.