У цей момент чоботиська Боя загупали по дерев'яній терасі, і вона перелякалася, що її племінник знову попре на скандал. Хоча, власне кажучи, чекала на це — на скандал, і на те, що станеться щось, що поверне світ у стару колію. Може, Бой викине ці столики й потовче пляшки з вином. Може, рознесе на друзки рештки казково кольорових тістечок. Вона би зрозуміла його. Він боявся так само, як і вона. Але ні. Без слова увійшов на терасу, налив собі вина й дивився в бік озера. Вона помітила, що він посивів і змарнів.
Стояла, спершись на дерев'яну стіну, і курила. Бачила, як Ганна впівголоса розмовляла з матір'ю і поплескувала її по худих долонях, укритих темними печінковими плямками. Марго підігрівала щось у кухні, а батько спершу оглядав старі знімки Ренати, а коли заснув над ними, Ганна вийняла їх у нього з рук.
До неї долинали уривки розмов людей, що стояли на терасі, збентежених чи, навпаки, розслаблених і задоволених. Серед них сяяв доктор Чой. Вона чула уривки якихось дискусій і голос Чоя, який на мить перекрив звичний гомін прийняття. Хтось із ним не погодився, але його відповідь загубилася в метушні.
Потім краєм ока вона помітила темні силуети Боя і Ганни на тлі озера, яке вже ледь світлішало, — притулені одне до одного тіла брата і сестри.
Небо на сході почало сіріти. Зробилося прохолодно. Звідкись зірвався вітерець, але хіба тільки для того, щоб зморщити поверхню озера, яке зараз здавалося кратером, повним попелу.
— Це великий момент. Починається, — сказав доктор Чой. — Дивіться.
Так це виглядало.
З боку будинку Transfugium виплив на озеро пліт. Властиво, тільки платформа. Дистанційно керована, вона впевнено сунула в напрямку тамтого берега, туди, куди жодна людина потрапити не може. До Серця. Спершу видно було хіба рух і смуги неспокійної води, але коли небо ще пояснішало і відбилося у воді, вони побачили її виразно. Тварину що стояла спокійно, як пам'ятник, з похиленою головою. Вовк.
Тварина озирнулася і якийсь час дивилася спідлоба в їхній бік, поки не ковтнула її повністю тінь протилежного берега.
Гора Всіх Святих
Літак до Цюриха долетів до міста вчасно, але довго мусив кружляти, бо аеродром засипало снігом, і треба було чекати, поки повільні, але дуже ефективні машини розчистять його. Коли приземлилися, снігові хмари якраз відсунулися, і на вогненному помаранчевому небі видно було безліч конденсаційних смуг, які перетиналися, утворюючи гігантську решітку — наче сам Бог запрошував нас зіграти з ним у хрестики й нулики.
Водій, який мав мене забрати й чекав із моїм прізвищем, виписаним на кришці картонної взуттєвої коробки, одразу сказав:
— Я маю відвезти вас до пансіонату, бо дорога в гори до Інституту зовсім засипана Ми не доїдемо туди.
Говорив він на такому дивному діалекті, що я ледве його зрозуміла. Мені здавалося, що чогось таки не зрозуміла. Адже був травень, восьме травня.
— Світ перевернувся догори дриґом. Ви тільки подивіться, — пакуючи мій багаж до авто, він показав на небо, що саме темніло. — Цим начебто нас труять, випускають із літаків гази, які змінюють нашу підсвідомість.
Я ствердно покивала головою. Небосхил у клітинку справді збуджував неспокій.
На місце ми приїхали пізно вночі; всюди були затори, автомобілі буксували й рухалися по мокрому снігу зі швидкістю слимаків. На узбіччях збиралося грязьке місиво. У місті повним ходом працювали снігоочисники, але далі, в горах, у які ми в'їхали дуже обережно, виявилося, що доріг ніхто не розчищав. Водій судомно тримався за кермо, нахилившись уперед, а його великий орлиний ніс визначав напрямок, наче дзьоб корабля, який вів нас через море вологої темряви в напрямку якогось порту.
Я опинилася тут, бо підписала контракт. Моїм завданням було оцінити групу підлітків за допомогою тесту, який я сама вигадала і який уже більше тридцяти років від часу його появи залишався єдиним тестом цього типу на світі, широко визнаним серед колег у галузі психології розвитку.
Сума, яку мені запропонували за цю роботу, була дуже великою. Коли я побачила її в угоді, то подумала, що це помилка. Одночасно мене зобов'язали до повної таємниці. Фірма, яка замовила дослідження, була розташована в Цюриху, а її назва нічого мені не говорила. Не можу, однак, сказати, що мене спокусили тільки гроші. Зіграли свою роль також інші причини.
Я відчула здивування, бо «пансіонатом» виявилися гостьові кімнати в старому темному монастирі біля підніжжя гір. Натрієві ліхтарі заливали яскравим світлом стражденні від снігу каштани, які вже цвіли, і зараз, присипані білими подушками, виглядали як такі, що опинилися в незрозумілій, абсурдній, важкій ситуації. Водій відвів мене до бічного входу, заніс мою валізку по сходах. У дверях до кімнати стирчав ключ.