— Усі формальності вже залагоджені. Прошу виспатись. Завтра я по вас приїду, — сказав шофер із великим носом. — Сніданок у вас в холодильнику, а о десятій сестри запрошують на каву.
Заснула я аж після таблетки — і знову опинилася у своїй улюбленій часовій дірі, в яку ми падали разом — я і моє тіло, — як у вимощене пташиним пухом гніздо. Від часу, коли прийшла хвороба, я щоночі тренувала у цей спосіб небуття.
О десятій я стала свідком найбільш дивного ритуалу пиття кави, який бачила в житті. Отож я опинилася у величезному приміщенні, посеред якого стояв великий, масивний дерев'яний стіл, що мав сліди багатовікового використання, а за ним сиділи шість старих жінок у чернечих одежах. Трошки піднесли голови, коли я увійшла. Вони сиділи по три з кожного боку столу, а однаковість ряс зумовлювала, що й риси їхніх облич робилися схожими. Сьома сестра, рухлива й повна енергії, з одягненим на чернечий стрій фартухом у смужки, саме поставила на столі великий дзбан із кавою і, витерши долоні об фартух, підійшла до мене, простягши перед собою кощаві руки.
Вона привітала мене трохи заголосно, що — як я потім зрозуміла — мало свою причину: більшість старших жінок недочувала. Вона представила мене по імені й швидко назвала імена черниць — дивні. Найстаршу звали Беатрікс. Ще були Інгеборга, Тамар і Шарлотта, а також Ізидора і Цезарина. Тамар притягала погляд своєю недвижністю. Виглядала як статуя справжньої богині. Сиділа на візочку, велика й огрядна з гарним блідим обличчям, яке виростало з тіла в рясі. Мені здавалося, що вона дивиться крізь мене, наче бачить за мною якийсь розлогий простір. Вона вже, мабуть, належала до того невтомного племені, яке здійснює внутрішні мандрівки в часі полонинами пам'яті, а ми для нього — тільки дражлива порошинка на очному яблуці.
Я здивовано розглядала великий світлий зал, поділений на їдальню і частину, де готувалася їжа і де стояли могутні багатоконфорочні газові плити з духовками й піч для хліба, а на стінах висіли величезні пательні й полиці з горщиками. Під вікном царювали мийки, одна біля другої, як у задньому приміщенні заводської їдальні. Поверхні оббиті бляхою, а окремі предмети зроблені були не з якихось пластмас, а з металу, з'єднаного шишкоподібними гвинтами, наче просто з корабля капітана Немо. Стерильна чистота, яка тут панувала, одразу примушувала думати про стародавні лабораторії і доктора Франкенштейна з його ризикованими експериментами. Сучасними в цьому приміщенні були тільки кольорові контейнери для сортування сміття.
Сестра Шарлотта пояснила мені, що ця велика кухня роками вже не використовується за призначенням і що зараз сестри готують собі на невеличкій газовій плиті або користуються службою доставки їжі, пропонованою одним із міських ресторанів. Сестра Анна, жінка у фартуху (настоятелька, як виявилося), додала, що ще в шістдесяті роки, коли вона прийшла сюди, в монастирі жили шістдесят сестер із усієї Європи.
— Колись тут пекли хліб. І ми робили сири, кожен важив п'ятнадцять кілограмів. Тепер не виплачується робити сир і пекти хліби для семи… — почала сестра Шарлотта, наче готувалася до якоїсь довгої розповіді.
— Для восьми! Нас вісім, — оптимістично сказала сестра Анна. — Ви відвідуйте нас тут, коли вже будете там, — вона мотнула підборіддям у якомусь невизначеному напрямку, — на горі. То теж наша інституція. Тут є коротка дорога через пасовиська, півгодини пішки.
Дзбан із кавою тепер переходив із рук у руки, і кава лилася в чашки темним парким струменем. Потім руки черниць жваво простягнися до упаковочок із вершками. Старі пальці делікатно відгинали срібну фольгову кришечку і вливали вершки до кави. Потім сестри відривали кришечку до кінця, і вона одразу опинялася на їхніх язиках, наче алюмінієва облатка. Язики вправно, одним лизом повертали їй чистоту і бездоганний блиск. Потім старанний язик проникав всередину пластикової упаковочки, щоб усунути звідти найменші навіть крапельки рідини. Сестри вилизували вершки охоче і вправно, жестом завченим і повторюваним сотні разів. Тепер треба було відділити від пластикової упаковочки паперову опаску, додану до неї. Нігті сестер дбайливо розривали місце склеювання і тріумфально знімали опаску. В результаті всіх цих дій перед кожною сестрою лежали три вторинні сировини: пластмаса, папір і алюміній.