— Ми дбаємо про середовище. Ми, люди, є винятковим ґатунком істот, а нам загрожує вимирання, якщо так далі піде, — сказала сестра Анна і по-змовницькому підморгнула мені.
Якась із сестер засміялася:
— Маєте рацію, сестро, щороку одна, як за годинником.
Зайнята повторенням їхніх дій, я не помітила, що до кухні майже беззвучно увійшла восьма жінка й сіла біля мене. Тільки якийсь її дрібний порух справив, що я обернулася до неї і побачила молоденьку дівчину в такій самій рясі, яку носили старші черниці. У неї була темна, смаглява шкіра, живість якої вирізнялася на тлі блідості інших сестер — наче на цьому портреті всередині картини її щойно домалювали, використавши нову палітру кольорів.
— Це наша сестра Сваті, — представила її з явною гордістю настоятелька.
Дівчина безособово усміхнулася, встала й зайнялася збиранням посортованих відходів для кольорових контейнерів.
Я була вдячна настоятельці, що вона прийняла мене тут як стару знайому. Коли подзвонив мобільний, вона почала витягати з кишені різні предмети: ключі, карамельки, записничок, блістер таблеток… Апарат виявився старою «Нокією», можна би сказати — допотопною.
— Так, — сказала вона в телефон отим дивним діалектом. — Дякую. — І до мене: — Водій уже чекає на тебе, дитино.
Я слухняно дозволила провести себе лабіринтами старого будинку до виходу, шкодуючи за недопитою кавою. Надворі мене осліпило травневе сонце; поки я сідала в автомобіль, то слухала якийсь час концерт танення. Звідусіль падали важкі краплі, барабанили по даху, по сходах, по шибах вікон, по листю дерев. Під ногами в нас збиралася жвава річка, яка замінила ексцентричність снігу банальністю води і переносила її вниз, до озера. Не знаю, чому я тоді подумала, що всі ці старі жінки в рясах із гідністю чекають на смерть. А я метушуся.
— Ви маєте тут досконалі умови для роботи, подивіться, — сказала мені того дня Дані, директорка програми досліджень. Говорила вона англійською з італійським акцентом, хоча риси її обличчя наводили радше на думку про якихось індіанських чи, може, далекосхідних предків. — Отут ваш кабінет, вам навіть не треба виходити надвір, щоб прийти на роботу. — Вона усміхнулася мені. Поряд із нею стояв чоловік із великим черевом, на якому напиналася картата сорочка. — Це Віктор, шеф програми.
Вона сказала, що недалеко звідси проходить туристичний шлях, і можна без будь-яких зусиль — усього лиш за три години — зійти на вершину монументальної гори, яка, видима звідусіль, створює враження, ніби ти весь час перебуваєш у низинах.
Інститут містився в сучасному бетонному будинку, в якому переважали прямі лінії. Алюмінієві стрічки підтримували величезні шиби, а скло відбивало несиметричні форми природи, що певним чином лагодило суворість усієї брили. За цим сучасним домом стояв інший великий будинок, зведений, найімовірніше, на початку XX століття, який надзвичайно нагадував школу, тим більше, що я помітила перед ним спортивний майданчик, на якому група підлітків грала у футбол.
Мене охопила втома, мабуть, через висоту, на якій я опинилася, а може, просто тому, що останнім часом я мало не завжди її відчувала. Я попросила відвести мене до кімнати, де мала мешкати протягом наступних тижнів. У моєму стані треба пополудні відпочивати. Втома звалювалась на мене близько другої, я ставала важкою та сонною. Мала тоді враження, що день кудись провалюється, піддається депресії і не може з неї оговтатися до вечора. Потім через силу рушає близько сьомої і кульгає до півночі.
Я не створила сім'ї, не збудувала дому, не посадила дерева, весь свій час присвятила роботі, безустанним дослідженням і пропусканню їх через складні статистичні процедури, яким завжди вірила більше, ніж власному розуму. Найбільшим досягненням мого життя є психологічний тест, за допомогою якого можна досліджувати психологічні характеристики in statu nascendi — тобто такі, які ще не викристалізувались, ще не склалися в систему, якою є зріла особистість дорослої людини. Мій Тест Тенденцій Розвитку швидко здобув визнання в усьому світі й використовувався повсюди. Завдяки йому я стала знаменитою, отримала професуру й жила собі спокійно, постійно вдосконалюючи деталі процедури. Час показав, що ТТР мав неординарну здатність передбачення, і завдяки йому з високою вірогідністю можна було прогнозувати, ким стане людина і в якому напрямку піде її розвиток.
Я ніколи не думала, що все життя робитиму тільки одну річ, займатимусь увесь час тим самим. Мені здавалося, що я — неспокійна душа, яка здатна спалахувати, наче солома. Цікаво, що якби мене саму можна було ще дитиною обстежити за допомогою мого тесту, аби визначити, ким я буду, то він би показав, що я стану працьовитою, невтомною прихильницею однієї ідеї, перфекціоністкою, яка вдосконалює одне єдине знаряддя.