Коли ми увійшли до світлиці, діти були зайняті якоюсь забавою, що полягала в розігруванні сценок. Уже в коридорі ми чули вибухи сміху. Вони через силу робилися серйозними, щоб привітатися зі мною. Я була майже у віці їхніх бабусь, і це одразу витворило між нами щось схоже на теплу дистанцію. Вони не пробували бути зі мною запанібрата. Одна смілива дівчинка, маленька і дуже рішуча, поставила мені кілька запитань. Звідки я? Якою мовою говорила моя мама? Чи я вперше у Швейцарії? Яка забрудненість у тому місці, де я живу? Чи маю пса або кота? І як виглядатимуть самі дослідження? Чи не будуть нудними?
Я полька, відповідала я по черзі. Мама говорила польською. У Швейцарії я була вже кілька разів, і мене добре знають в університеті в Берні. Забрудненість велика, але все одно значно менша, ніж у місті, з якого я виїхала. Особливо взимку, коли наша північна півкуля багатократно збільшує продукування смогу. На селі, де я живу, немає потреби носити маски на обличчі. Дослідження будуть цілком приємними. Треба буде заповнити кілька тестів у комп'ютері на тему дуже звичайних справ — наприклад, що любите, а що ні, і так далі. Також оглядатимете дивні тривимірні тіла і казатимете мені, що вони означають. Деякі дослідження ми будемо проводити з використанням сучасної апаратури — це не болітиме, щонайбільше може полоскотати. Нудьга вам, безумовно, не загрожує. Кілька ночей будете спати у спеціальній шапочці, яка послужить для моніторингу вашого сну. Деякі запитання можуть здатися дуже особистими, але ми, дослідники, зобов'язані зберігати абсолютну таємницю. Тому я завжди проситиму найбільшої щирості. Частина досліджень полягатиме у завданнях, які треба виконати, і ці завдання нагадуватимуть гру. Запевняю вас, що час ми проведемо дуже приємно. Так, я мала пса, але він помер кілька років тому, і відтоді я вже не хочу більше ніякої тварини.
— А ви не думали, щоб його клонувати? — запитала кмітлива дівчинка, яку, як виявилося, звали Мірі.
Я не знала, що відповісти. Не думала про це.
— У Китаї начебто це вже роблять масово, — сказав високий хлопчина зі смаглявим, довгастим обличчям.
Справа пса викликала коротку безладну дискусію, а потім, схоже, вступні люб'язності було визнано закінченими, бо діти повернулися до своєї гри. Нам дозволили приєднатися до забави — це була, як я зрозуміла, версія нашого «амбасадора», де мовою тіла, без слів треба було переказати якусь інформацію. Грали ми без поділу на команди, кожен за себе, самотньо. Мені нічого не вдалося відгадати. Діти показували уривки з якихось ігор, фільмів, яких я не знала. Вони були з іншої планети, думали швидко, скороченнями, посилаючись на світи, зовсім мені чужі.
Я приглядалася до них із задоволенням, із яким дивляться на щось, що є гладеньким, молодим, пружним, приємним, під'єднаним просто до джерел життя. Чудесна полохливість того, межі кого ще не усталені, непевні. Ніщо в них іще не зазнало знищення, ніщо не закам'яніло, не вкрилося оболонкою — організм радісно рветься вперед, пнеться вгору, схвильований наявністю вершини.
Коли я зараз сягаю пам'яттю до тієї сцени, то виразно бачу, що в голові у мене залишились Тьєрі і Мірі. Тьєрі — високий, зі смаглявою шкірою, з важкими повіками, наче завжди знудьгований, не до кінця притомний. І Мірі — маленька, зосереджена в собі, як пружина. Приглядалась я й до близнят. Коли заходиш до приміщення, де є більше однієї пари однояйцевих близнят, одразу з'являється якесь дивне відчуття нереальності. Тут теж так було. Перша пара: хлопці, які сиділи далеко один від одного, це були Жуль і Макс — обидва присадкуваті, темноокі, з кучерявим чорним волоссям і великими долонями. Далі: дві високі блондинки Амелія та Юлія, однаково вдягнені, зосереджені й ввічливі, сиділи одна біля одної, так що дотикалися плечима. Я зачаровано дивилася на них, шукаючи деталей, які їх відрізняли. Інші — наприклад, Віто й Отто — робили все, щоб не бути схожими: один пострижений під їжака, другий — довговолосий, перший одягнений у чорну сорочку і штани, другий — у шортах і веселковій футболці. Я лише по якімсь часі зорієнтувалася, що вони близнята, і впіймала себе на тому, що здивовано розглядаю їх. Вони усміхнулися, мабуть, звичні до таких поглядів. Біля Мірі сиділа Ганна, висока сімнадцятирічна дівчина з фігурою модельки й андрогінною вродою. Вона майже не брала участі у грі, легенько всміхалася, наче думками була деінде. Високий стрункий Адріан — суперактивний, нервовий, із задатками лідера — першим рвався відгадувати і псував гру іншим. Та Ева, яка дещо материнським тоном втихомирювала його, намагаючись знову повернути спокій. Із таких дітлахів міг складатися кожен харцерський[7] табір.