Наступного дня я почала першу частину досліджень, присвячену психоневрологічним параметрам, досить механічну. Прості тести на пам'ять і спостережливість. Кубики, розкладені у відповідному порядку, читання дивних рисунків, одне око, друге око. Як я і обіцяла, вони добре розважалися. Увечері, коли я пропускала дані через мій комп'ютер, до мене прийшов Віктор і сказав:
— Я просто хотів нагадати про умову дотримання таємниці, яку ти підписала. Тільки внутрішні носії інформації. Ніяких власних.
Він роздратував мене цим. Мені це здалося неввічливим.
Коли я потім курила на терасі свою щоденну самокрутку, голова занепокоєного Віктора знову з'явилася в дверях.
— У мене це легально, за рецептом, — з'ясувала я.
Дала йому цигарку, він затягнувся глибоко й професійно. Потримав дим у роті, примружив очі, наче готувався до зовсім іншого відчуття гостроти, видіння, в якому все буде окреслене чудесно м'якими кольорами.
— Ви взяли мене тільки тому, що мені вже недовго залишилося жити? Про це йдеться? Це найкраща гарантія збереження таємниці, правда? Мовчання до могили.
Він випустив частину диму, решту ковтнув. Спершу втупив погляд у підлогу, наче я піймала його на брехні, про яку він щойно подумав. Змінив тему. Сказав, що передбачення майбутнього людини на підставі якогось тесту суперечить, на його думку, здоровому глузду. Але оскільки він лояльний працівник Інституту і представник замовника досліджень, то не стане висловлювати своїх сумнівів.
— Розкажи мені; що це за дослідження? — попросила я.
— Навіть якби я знав, то не міг би тобі сказати. Так воно є, і мусиш із цим погодитися. Роби своє і дихай свіжим швейцарським повітрям. Тобі це піде на користь.
Я мала враження, що цим самим він підтвердив, що знає про мою хворобу. Потім уже тільки мовчав, зосередившись на курінні.
— Як звідси дістатися до монастиря? — запитала я після довгого мовчання.
Він без слова витягнув блокнот і намалював мені короткий шлях.
Справді — дорога з гори до монастиря була блискавично короткою, якихось двадцять хвилин швидким кроком звивистими стежками між пасовиськами. Треба було пройти кількома воротами для худоби й кілька разів протиснутись біля огорож із дротами під напругою. Якийсь час забрало в мене вітання з кіньми, які, приголомшені весняним сонцем, стояли без руху в снігу, що танув, наче обдумували цю кліматичну суперечність і шукали у своєму великому повільному мозку якогось синтезу.
Сестра Анна прийняла мене в білому фартуху — вони зі Сваті робили порядки. На лавках у коридорі стояли коробки з документами. Сестри витирали з них пилюку і складали на візочку, щоб вивезти до пивниці. Настоятелька з полегшенням покинула це заняття й забрала мене у поїздку новеньким ліфтом. Ми проїхалися кілька разів вгору і вниз, долаючи висоту одного поверху з житлової частини монастиря до каплиці. Дві підсвічені кнопки — верх і низ — нагадували, що, по суті, ми маємо не так уже й багато виборів, як нам здається, і що усвідомлення цього повинно приносити нам полегшення.
Потім сестра Анна показала мені монастирську огорожу і, розвівши руки в сторони, позначила давню ширину решітки, яка становила колись кордон між світами.
— Ми сиділи тут, а там стояли наші відвідувачі. Ксьондз теж сповідав нас через ту решітку, і через неї розмовляли з відвідувачами — можеш повірити? Ще в шістдесяті роки. Ми почувалися як звірі в зоопарку Господа Бога. Щороку фотограф робив нам знімок — теж через ту решітку.
Показала мені оправлені в тоненькі рамки фотографії, що висіли тісно одна біля одної, на яких позувала група жінок у рясах. Одні сиділи, інші стояли за ними. Посередині була мати-настоятелька, яка завжди якимось чудом виглядала трохи більшою, трохи соліднішою. У декого решітка ділила тіло, хоча фотограф, безумовно, старався, аби прути не проходили через обличчя. Що більше я відступала в часі, ідучи коридором, то більше було на знімках черниць і виразнішими здавалися ряси й вуалі. Вони заповнювали простір так, що врешті-решт жіночі обличчя здавалися зеренцями рису, розсипаними на темно-графітному обрусі. Я приглядалася зблизька до їхніх облич, яких уже немає, і заздрила їм того, що кожна з цих жінок мала у своєму житті один особливий день, коли озвався до неї Бог і промовив, що хотів би мати її тільки для себе. Я ніколи не була релігійною і ніколи не відчувала навіть найменшою мірою метафізичної присутності Бога.
Монастир був заснований 1611 року, коли в цю гірську долину біля невеличкого села прибули дві сестри капуцинки з півночі. Мали охоронну грамоту від Папи і прихильників серед багатих людей. Протягом двох років їм вдалося зібрати гроші, і навесні 1613 року почалося будівництво. Спершу з'явився маленький будинок із келіями для сестер і господарською частиною, яка, однак, розросталася з шаленою швидкістю. Через сто років уся околиця, долина і поблизькі ліси були у володінні черниць. Навколо монастиря виросло містечко, яке частково залежало від монастирської господарської діяльності. Вигідне розташування над озером, на дорозі зумовлювало, що торгівля розквітала, а мешканці збагачувались.