Ми раптом опинилися на другому поверсі, на чомусь схожому на велику антресоль. Дерев'яна підлога була зовсім витерта, а може, ніколи й не була фарбована. Тут сушилося прання, а серед сушок із розвішаними пошиванками та простирадлами я побачила сестер Беатрікс та Інгеборгу. Вони сиділи з голками в руках і пришивали відірвані під час прання ґудзики. Покручені артритом пальці енергійно змагалися з дірочками.
— Salve, дівчата, — звернулася до них настоятелька. — Представимо їй Оксі, га?
Старі черниці пожвавились, а древня Беатрікс запищала, як дівчинка. Сестра Анна підійшла до білої заслінки, що виглядала цілком невинно, і відсунула її одним ефектним рухом, показуючи те, що було всередині.
— Voilà! — вигукнула.
Перед моїми очима постала невеличка ніша, а в ній — якась постать: обриси, без сумніву, чоловічі, хоча покручені й усе ж наче нелюдські. Я перелякано відсахнулася. Сестра засміялася, задоволена ефектом. Вона явно звикла до таких реакцій, і вони веселили її.
— Це наш Оксі, — сказала, дивлячись на мене допитливо, але і з виразом тріумфу на обличчі.
— Мій Боже, — зітхнула я по-польськи. Повинна була мати дивну міну, бо сестри вибухнули сміхом.
Переді мною було людське тіло, а властиво скелет, обтягнутий шкірою, людська мумія, небіжчик, якого поставили вертикально і гарно прикрасили. Після хвилини страху я почала помічати деталі. Сестри все ще хихотіли в мене за спиною.
Весь скелет був покритий в'язаними і плетеними оздобами. У його очницях лежали великі напівкоштовні камені, а на лисому черепі була гарненька шапочка, вив'язана гачком, із ниток з нанизаними кораликами. На шиї мав вишиту краваточку з тонкого батисту, колись, мабуть, сніжно-білу, зараз уже посірілу; нагадувала клубок брудної осінньої імли. Його висохла шкіра проглядала тут і там з-під тканини вбрання, яке прикривав милосердно довгий, надзвичайно прикрашений камзол вісімнадцятого сторіччя. Срібно-попелясті візерунки нагадували малюнки морозу на шибах. Із рукавів виставали мереживні манжети, майже повністю закриваючи кігтисті долоні в нитяних рукавичках, які вже розлізлися. Рукавичках! Повикручувані ноги, обтягнені білими панчохами, невпевнено стирчали в поморщених черевиках, металеві клямри яких також були оздоблені напівкоштовними каменями.
Для нас завжди залишалася обов'язковою одна й та сама інструкція, щоб дослідник не ангажувався емоційно в розмови з досліджуваними. Мені ця вимога дуже імпонувала. З дітлахами я бачилася тільки під час тестів. Молоді люди виконували завдання дуже скрупульозно. Ґречні діти. Тільки у випадках проекційних тестів, тоді коли треба було пускати в хід уяву, декілька з них мали клопоти з розумінням завдання. Потім починалася сесія відслідковування мозкових хвиль, а оскільки вони досліджувались також і під час сну, в кожну кімнату треба було принести й підключити відповідне обладнання. Більше тижня я нікуди не виходила й бачила розквіт літа тільки з моєї тераси, коли затягувалася зіллям, яке приносило полегшення. Досить регулярно почав до мене приєднуватися Віктор, унаслідок чого моїх ліків ставало щораз менше.
Віктор сказав мені під час однієї з багатьох наших розмов, що монастирю загрожує закриття «з біологічних причин», і розповів мені про Сваті.
Сестра Анна у своїй чудесній, дитячій наївності прочитала десь, що в Індії постійно існує святість, що її не вивіяли вітри історії й дими Освенцима. Ми сиділи на балконі моєї кімнати, втомлені перенесенням апаратури. Віктор глянув на кінчик тліючої самокрутки, і його охопило почуття вини.
— Я не повинен, справді не повинен так постійно тебе розкурювати. Для тебе це ліки, а для мене звичайне задоволення.
Я знизала плечима.
— Чому Індія? Як це їй прийшло в голову?
— Ну, добре, це я їй сказав, — додав він за хвильку. — Я сказав їй, що якщо де-небудь є ще справжня духовність, то це, безумовно, буде Індія. Що Бог перебрався до Індії.
— І ти віриш у це? — кинула я автоматично. Дим із мого рота сформувався в гарну кульку.
— Звичайно, ні. Я просто хотів її заспокоїти якоюсь доброю думкою. Не врахував, однак, що вона воліє діяти, а не мислити. І сама-самісінька, у віці сімдесяти кількох років вибралася до Індії по черницю для свого монастиря.
Я спромоглася уявити це собі: сестра Анна у сірій літній рясі стоїть під мечеттю в Делі, серед ґвалту рикш, серед бездомних собак, священних корів, у пилюці й болоті. Мені було не до сміху, марихуана вже давно перестала мене смішити. Але Віктор реготав.