Тепер щоранку, коли діти мали уроки, я вставала рано й вирушала вниз, до монастиря. У якийсь із таких днів під кінець травня я побачила Мірі, яка самотньо сиділа на огорожі спортмайданчика. Вона сказала, що має ті дні і звільнилася з гімнастики. Я запам'ятала, що вона була одягнена в блакитне — блакитні джинси, блакитна футболка і блакитні кросівки. Я не знала, що сказати. Просто підійшла до неї.
— Ви мені здаєтеся сумною, — звернулася вона до мене трохи задиристо. — Весь час, навіть коли усміхаєтесь.
Вона впіймала мене на гарячому, коли я в самотності розмонтовувала на своєму обличчі звичний вираз упевненості в собі. Я дивилася на її маленьке, легке, немовби пташине тіло, яке зграбно зіскочило з плоту, і могло навіть здатися, що воно нічого не важить. Казала, що їй уже хочеться повернутися додому. Що сумує за батьками і за своїм псом. Там має свою кімнату, а тут мусить ділити її з Евою. Вона завжди хотіла мати родичів, але тепер бачить, що інші їй заважають.
— Ви нас досліджуєте і чогось шукаєте. Ми теж замислюємось, навіщо ми тут. Я маю високий IQ і поєдную факти. Підозрюю, що це має щось спільне з тим, що ми адоптовані. Може, ми носії якогось гену. Ви дивитеся на нас — і що? Бачите в нас щось дивне? Що я маю спільного з ними? Нічого.
Вона трохи провела мене, і ми почали говорити про школу. Вона ходила до музичної, грала на скрипці. Сказала мені також дещо особливе: що любить дні жалоби — а ті трапляються щораз частіше через кліматичні катастрофи чи замахи, — бо тоді в медіа грають тільки сумну музику. Часто все дратує її, і вона має враження, що світу є забагато, тому ці похмурі дні для неї — перепочинок. Люди повинні трохи задуматись над собою. Вона любить Генделя, а особливо його «Largo», яке співала колись Ліза Джеррард. І пісні Малера — оті, написані, коли померли його діти.
Я мимоволі усміхнулася. Меланхолічка.
— І тому тебе тягне до мене?
Вона пішла зі мною вниз, до місця, де паслися коні. Дорогою зривала чубики трав і розкидала м'яке ще, недозріле насіння в повітрі.
— У вас перука, правда? — сказала вона раптом, не дивлячись на мене. — Ви хвора. Ви вмираєте.
Її слова вдарили мене просто в груди. Я відчула, що в очах у мене збираються сльози, тому відвернулася й рушила швидше, вже сама, вниз до монастиря.
Ранкові години в монастирі, коли діти мали уроки, заспокоювали мене. Я добре почувала себе в товаристві тих погідних і погоджених із життям жінок. Немічні пальці сестер, які під час кави сортували мініатюрні відходи, наводили лад. Так і мене колись — невдовзі — якісь Пальці розберуть на первістки, і все, з чого я складаюся, повернеться на своє місце. Остаточна переробка. З порції вершків до кави після цього ритуалу відпущення гріхів залишаються частини, які вже не мають одна з одною нічого спільного, стають окремими й належать до інших категорій. Куди поділися смак і консистенція? Де тепер та річ, яку ми хвилину тому ще узгоджено творили разом?
Ми сиділи в кухні, де сестра Анна, частенько вдаючись до відступів, відповідала на мої доскіпливі запитання. Ніколи не було відомо, куди нас приведуть поплутані стежки її пам'яті. Я тоді пригадувала свою маму, яка теж так говорила — широко, багатовекторно, з меандрами; це чудесна недуга старих жінок — прикривання світу розповіддю, як величезною тканиною. Мовчазна присутність інших сестер, завжди зайнятих якимись дрібними роботами, зумовлювала, що я сприймала їх як гарантів правди, бухгалтерів часу.
Усі відомості про Оксі були записані в монастирській хроніці. На моє прохання сестра Анна погодилася врешті-решт відшукати відповідний том і розклала його в кухні на столі до кави. Я знайшла точну дату: 28 лютого 1629 року.
Того дня сестри і всі мешканці вибралися на південну дорогу до міста, очікуючи на повернення посланців з Рима. Перед самим смерканням з-за гори з'явився невеликий кінний кортеж, а за ним дерев'яний віз, прикрашений барвистою, дещо брудною і намоклою матерією, під якою, приторочена шкіряними ременями, лежала труна. Залишки гірлянд тяглися по мокрому снігу, а вершники були втомлені і змерзлі. Мешканці на чолі з бургомістром і спеціально запрошеним єпископом символічно передали святому ключ до міста, після чого хлопці в білих стихарях заспівали довго розучувану вітальну пісню, а під колеса возу — оскільки діялося це в місяці холодному і паскудному, і не було квітів, щоб гідно увінчати такий незвичайний дар, — кидали гілочки ялини.