Коли Його Величність закінчив снідати, а потім мав іще пити настій із трав, що давало надію на покращення його настрою, я вийшов до тих дітей і, наказавши спершу обмити їм обличчя, придивився до них зблизька, остерігаючись, однак, щоб мене не покусали. Якщо оцінювати за зростом, я би сказав, що вони мали десь чотири і шість років, однак, судячи із зубів, я вирішив, що вони старші, хоча виглядають маленькими. Дівчинка була більшою і сильнішою, хлопчик натомість — мізерний, збідований, але цілком притомний і рухливий. Але те, що мене найбільше в них зацікавило, — це шкіра Вона мала дивний, якого я ніде раніше не бачив, відтінок — чи то молодого горошку, чи то італійських оливок. Волосся, яке сковтуненими стручками звисало їм на обличчя, було світлим, але немовби вкритим тоненьким зеленим шаром, наче замшіле каміння. Молодий Ричивольський сказав мені, що оті Зелені Діти, як ми їх одразу назвали, — то, мабуть, жертви війни, яких природа вигодувала в лісі, як можна було почути хоча б в історії про Ромула і Рема. Поле дії природи є величезним, значно більшим, ніж скромна ділянка людини.
Якось питав мене Король — коли ми їхали степом від Могилева, де на горизонті ще диміли попалені села, які швидко поглинав ліс, — що це таке, природа. Тож я відповів йому, відповідно до свого переконання, що природа — це все те, що нас оточує, за винятком того, що людське, тобто нас самих і наших виробів. Король поморгав тоді очима, наче пробував щось роздивитися (а що там побачив — не знаю), і сказав:
— Це велике ніщо.
Гадаю, що так бачать світ очі тих, котрі виховані при дворах, котрі звикли дивитися на візерунки венеційських тканин, на вигадливе плетиво турецьких килимів, на викладанки з кахлів і на мозаїки. Коли ж їхній погляд звернеться до всієї складності природи, то бачать вони там тільки хаос і оте велике ніщо.
Кожна пожежа зумовлює, що природа відбирає те, що людина в неї забрала, а також відважно сягає по самі людські істоти, пробуючи повернути їх до природного стану. Однак, дивлячись на цих дітей, можна би сумніватися, чи якийсь рай іще існує в природі, — такими вони були дикими й худими. Його Величність був неабияк ними зацікавлений — наказав долучити їх до багажу, аби вони доїхали з нами до Львова й були там як слід обстежені, але врешті-решт відмовився від свого наміру, бо обставини раптово змінилися. Виявилося-бо, що палець на королівській стопі так страшенно розпухнув, що Його Величності не вдавалося більше взути чобіт. Та й біль сильно його мучив — я бачив, як на королівському обличчі проступали краплини поту. В мене мурашки побігли по спині, коли я почув, як володар цієї великої держави починає плачливо стогнати. Про виїзд не було й мови. Я поклав Його Величність біля печі й приготував компреси, наказав також видалити з хати всіх, хто міг би стати непотрібним свідком хвороби Королівської Величності. Коли виносили отих нещасних, упійманих у лісі дітей, позв'язуваних, наче ягнята, дівчинка якимось чудесним чином вирвалася з рук слуг і кинулася до вимучених ніг Короля й почала терти палець своїм ковтуном із волосся. Здивований володар жестом наказав, щоб їй це дозволили. Його Величність, вельми вражений, за якийсь час ствердив, що болить уже менше, після чого сказав, щоб дітей добре нагодували й одягли нарешті як людей, що й було зроблено. А однак, коли ми пакували багаж і коли я отак безневинно простягнув до хлопця руку, щоб погладити його по голові, як це роблять із дітьми в усіх країнах, то він так сильно вкусив мене в зап'ястя, що в мене аж потекла кров. Побоюючись, щоб не сталося якого сказу, я відійшов обмити ранку в поблизькому струмку. І от там, біля води, на багнистому й грязькому березі сталося так, що я фатально послизнувся й, падаючи, ударився всім тілом об дерев'яний місток, так, що складені тут же дрова в ту саму мить обвалилися на мене. Я відчув страшенний біль у нозі, який справив, що я завив, наче звір. Устиг іще зрозуміти, що сталося щось недобре, після чого зомлів.
Коли я прийшов до тями, бо молодий Ричивольський бив мене по щоках, то побачив над собою стелю кімнати в хаті, а навкруг — стурбовані обличчя, серед яких і обличчя Його Величності — всі вони були якось дивно видовжені, розпливчасті, колихалися. Я тоді зрозумів, що маю гарячку і що довго був непритомним.
— Бога ради, Дейвісон, що ж ти з собою зробив? — заклопотано промовив Його Величність, схиляючись наді мною. Завиті локони його дорожньої перуки ковзнули по моїх грудях, і мені здалося, що цей делікатний дотик теж справив мені біль. Навіть у таку мить моєї уваги не уникло те, що обличчя Його Королівської Величності повеселішало, краплин поту вже не було, і стояв він переді мною в чоботях.